Із XVI століття Московське царство, а згодом і Російська імперія, позиціонували себе як покровительку, захисницю та «визволительку християнських народів»[425] на мусульманському Сході. Як зазначалося в російському урядовому документі щодо вірменської політики, «Росія, маючи на меті послаблення турецької могутності й тому підтримуючи християн у їхній боротьбі за незалежність, набула в очах християн Сходу ореолу визволительки»[426] . Це слугувало ідеологічним обґрунтуванням і політичним приводом для російської експансії[427] , яка нерідко ототожнювалася із хрестовими походами[428] .

Ключові компоненти ідеології експансії Москви на Схід сформувалися у XIV–XVI століттях. Виникли вони на основі протиставлення московської православної державності, що зароджувалася, татарсько-мусульманській владі та її демонізації. У XIV–XV ст. ці ідейні настанови лише окреслювали перспективи майбутньої експансії. Проте насамперед вони були спрямовані на легітимацію особливого статусу Москви в консолідації Русі та створенні великоруської держави. Вирішальну роль у формуванні цієї ідеології відіграли церковні авторитети, із-поміж яких були не лише східні слов’яни, а й вихідці з інших православних країн (Болгарія, Греція)[429] . Як ідеологи московської державності, що формувалася, особливо вирізнялися[430] глави московської православної церкви[430] , статус і економічна могутність якої тривалий час зростали з ласки ханів Золотої Орди[431] . Із-поміж світських діячів найбільший унесок у розвиток великодержавної московської ідеології зробив перший московський цар Іван Грозний.

Початкові віхи її формування: 1320-ті рр., коли центр московської православної церкви перемістився до Москви, а хан Узбек зробив іслам державною релігією Золотої Орди; та 1380-ті – 1390-ті рр., упродовж яких загострилося протистояння різних концепцій консолідації російських земель.

Формування образу ворога – тюрка-мусульманина – як основи московської ідеології експансії

У перших описах монголо-татар у російських хроніках кінця XIII – початку XIV ст.[432] літописці ставилися до них негативно[433] , подекуди пом’якшено-негативно[434] , зосереджуючись на їхній поведінковій та мовній іншості[435] . Хоча серед цих інородців згадувалися «беззаконні Ізмаїліти»[436] (мусульмани), однак переважно їх зображали як «поганих»[437] та «безбожних»[438] язичників. Зазначалися їхні язичницькі обряди[439] , волхви (служителі культу)[440] та божества[441] . Водночас констатувалося, що влада ханів дана Богом[442] і в окремих випадках літописи навіть намагалися їх обілити[443] .

У 1320-х рр[444] образ монголо-татар змінився. Зазначалося, що хан Узбек, змальований украй негативно[445] , прийняв «мерьську віру сарацинську [мусульманську]»[446] . З’явився образ релігійного ворога[447] . Відтепер золотоординці зображувалися як провідники волі диявола[448] , які активно чинять зло християнам[449] (сатанинський образ мусульман надовго закріпився в російському сприйнятті: упливовий богослов XVI ст. говорив про «бісівське вчення безбожних агарян»[450] , а в народному фольклорі бусурманин, тобто прихильник ісламу, став уособленням бісівської сили: «Бусурманин, ворожій, чорнокнижник і злодій; що він із бісом хліб-сіль водить, в церкву божу не ходить»[451] ).

Наприкінці XIV – на початку XV ст.[452] сприйняття російськими літописцями татар зазнало чергової значної трансформації[453] . Це сталося після першої великої перемоги над татарами під проводом Москви (1380) і на тлі руйнівних походів Тамерлана проти Золотої Орди (1395–1396). Книжники почали в особливо негативному світлі наголошувати на релігійній належності татар. Їх називали «сини агаряни»[454] (від імені біблійної Агари, матері прабатька арабів Ісмаїла), «поганий рід ісмаїльський»[455] , «нечестиві ісмаїловичі»[456] (від імені самого Ісмаїла), «зліхристиянські кривдники»[457] , «бусурмани»[458] , «погані татарові бусормановя»[459] .

«Зруйнуй, присноблаженне, лукавства злочестивих агарян, знищи агарян і всіх супостатів безбожних…»[460] , – ідеться в богослужбовому православному тексті, укладеному невдовзі після походу Тамерлана на Золоту Орду.

Татар уже зображували в цілком негативному образі ворогів православ’я[461] , що прагнуть «знищити християнство[462] » і діють під проводом диявола[463] . На перший план[464] висувалося протиставлення: російські«правовірні люди»[465] і «погані бусормановя»[466] , а також їхніх цивілізаційних просторів – «Руської землі» і «Татарової землі»[467] , «Російську землю Бог підніс, а безбожних агарян посоромив»[468] . Безкомпромісна боротьба з мусульманами проголошувалася богоугодною справою[469] «за землю Руську і за віру християнську»[470] . Це сприймалося як захист християнства[471] . Ті, хто загинув у бою з татарами, прирівнювалися[472] до святих мучеників.

Ідейна легітимація «вселенського» верховенства Москви

Лідером цієї боротьби однозначно був представлений великий князь московський. Його незмінно показували ревнителем «за святі церкви», «за правовірну віру християнську», «за всю Руську землю[473] ». Його чесноти й царські характеристики всіляко ідеалізувалися та підкреслювалися[474] . Московський правитель уже змальовувався як «цар всієї Руської землі[475] ». А сама Москва оголошувалася «богобереженим градом[476] ».

Іван IV Грозний. Портрет з «Царського титулярника».

Так обґрунтовувалося лідерство Московського князівства у протистоянні з ослабленою Золотою Ордою та її тюркськими спадкоємцями, а також у консолідації російських земель[477] . Вони вже розглядалися церковними ідеологами не у вузькому сенсі Північно-Східної Русі, а в найширших межах, що охоплювали території теперішніх України, Білорусі, Молдови й навіть Болгарії[478] .

Однак у 1380-х – 1410-х рр. це був не єдиний проєкт розвитку російсько-православної спільноти. Існували програми, альтернативні московській. Існували політичні сили та книжники, які відстоювали ідеї консолідації історичної Русі під проводом інших східнослов’янських центрів, зокрема на теперішній території України, передусім Києва[479] . Були й російські прихильники подальшого розвитку під егідою татар[480] . Їх у Москві образливо називали: «новий Юда», «поборник бесермен»[481] , «зрадники християнські», «наровники бесерменські»[482] .

Прихильників усіх інших програм московські церковні ідеологи оголошували «ворогами хреста»[483] . Із цього випливало, що служити православ’ю означає дотримуватися суто Московського проєкту.

Релігійна легітимація верховенства Москви обґрунтовувала сакральний статус її влади та виняткову роль не лише в консолідації російських земель, а й у значно масштабнішому територіальному розширенні. Антитеза «правовірні християни» на чолі з Москвою проти «поганих бусурман» «Татарської землі» у перспективі забезпечувала легітимність експансії на споконвічні тюрксько-мусульманські землі. А оскільки з часів Чингисхана всі тюрки (окрім османів) називалися татарами, масштаби потенційної експансії «за віру православну» були надзвичайно широкими, охоплюючи Поволжя, Сибір, Центральну Азію та Кавказ.

Проте навіть цим гігантським ареалом спокусливі перспективи не обмежувалися. Уже на початку 1380-х рр. в одному із програмних літописів наголошувалося, що завдання полягає у протистоянні не лише татарам, а й туркам на Балканах[484] . Так уперше було окреслено потенціал геополітичного суперництва з Османською імперією, яка у 1350-х – 1390-х рр. завдавала одну поразку за іншою православним болгарам, сербам[485] і візантійцям.

З огляду на це показово, що у 1370-х – 1390-х рр. відносини Москви зі вселенським православним патріархатом (центром) у Константинополі невпинно погіршувалися[486] . Московський великий князь та його церковні ідеологи вже не бажали підкорятися в духовній сфері Візантії, яка слабшала під турецьким натиском. У 1448 р. московська православна церква вийшла з-під опіки вселенського патріарха Константинополя та стала самостійною[487] . «Після падіння Візантії [1453] у Московській державі дедалі більше поширювалося переконання, що світло грецького православ’я тьмяніє…»[488] . У 1470-х рр. у присязі керівників московської православної церкви «з’явилася знаменита формула про невизнання митрополитів, поставлених у "Константинополі"»[489] .

Якщо Москва «богобережений град», то чому б їй самій не претендувати на роль релігійно-політичного центру православ’я? «…Нині ім’я Єрусалима повинно належати Москві, оскільки старий Єрусалим став непридатним, протягом багатьох років перебуваючи під владою нечестивих сарацинів [мусульман][490] », – вважали московські ідеологи. Більше того, на відміну від візантійців, росіяни демонстрували здатність ефективно вести релігійну війну проти прихильників ісламу[491] .

Після успішного для московитів чергового великого протистояння з татарським військом у 1480 р. розпочалося просування цього нового іміджу Москви «як центру не лише російських земель, а й усього православного світу[492] ». У цьому контексті того ж 1480 р. було посилено концепт «богообраності Руської землі[493] », і вона прирівнювалася до «нового Ізраїлю». У 1495 р. «московська церковна та світська влада заявила претензії на успадкування звичаїв і прав [візантійської] патріархії[494] ». У 1497 р. правитель Московії вперше використав на державній печатці двоголового орла – візантійський імперський символ влади над Сходом і Заходом.

Державна печатка Івана III. Кінець XV століття.

Це стало явним зазіханням на перехоплення в Константинополя «першості серед православних християн[495] » та статусу «покровительки східного християнства». У 1514 р. псковський монах Філофей, звертаючись до великого князя, розвивав ідею про те, що «уся християнські царства… снидошася [зійшлися] в Росейське царство; два бо Рима падоша [впали], а третій [Москва] стоїть[496] ». Сучасні російські дослідники пояснюють: «Третій Рим, або, інакше, Новий Ізраїль – держава глибоко релігійна в основі своїй; у ній жила віра в можливість зробити православним увесь світ… За приєднанням нових територій швидко йшло їхнє навернення до православ’я[497] ». У такий спосіб «починає формуватися нова ідеологія Російської держави, що спирається на ідеї про месіанське призначення Русі та богообраність великокняжої влади[498] ». Американський дослідник додає: «Росія була просякнута власною месіанською налаштованістю з кінця XV ст., і її експансіоністська ідеологія в основі своїй сформувалася в результаті зіткнення з язичницькими та мусульманськими народами, які перебували на південь і схід від неї[499] ».

Одночасно зростала сакралізація московського правителя. Його проголошували «пастирем»[500] . А боротьба з татарами проголошувалася його релігійним обов’язком[501] . Ба більше, його вже не називали офіційним титулом великого князя, але «великим Руських країн християнським царем»[502] . Московський правитель був представлений одним із авторитетних церковників не просто як той, що перевершує татарського очільника, а владикою «паче ж у всіх царях пресвітліший і преславний государ»[503] . Так, у контексті переваги над «фальшивим» татарським «царем» було закладено підґрунтя для утворення московського царства.

Зародження концепції антитюркської експансії

І якщо великий князь проголошувався «Богом утвердженим царем»[504] , то на основі тих самих ідеологічних принципів розроблялися концепти священної війни проти тюрків-мусульман. Ще у 1469 р. митрополит Московський і всієї Русі Филип I обґрунтував потребу наступальної політики проти «безбожних агарян» – «за святі божі церкви і за православне християнство»[505] . З огляду на це у 1480 р. авторитетний ростовський архієпископ Васіан Рило вперше окреслив перспективи експансії щодо татар: Господь «нам і їх поневолить»[506] . У 1523 р. митрополит Московський і всієї Русі Данило фактично окреслив перше завдання, оголосивши: «великий князь усю землю казанську візьме»[507] . У 1551 р. впливовий богослов Максим Грек, який давав настанови батькові Івана Грозного, а згодом і самому цареві, оголосив, що сам Всевишній поклав у серце царя Московії бажання «звільнити рід християнський на віки від бесерменства»[508] .

У XVI ст., за Івана Грозного, концепція великодержавної православної експансії набула нового розвитку. Головний її аргумент – «захист» християнства[509] , точніше – утвердження переваги православ’я над ісламом шляхом імперіалістичної експансії. Як визначав це сам цар: «християнське переможство над поганими являючи всім»[510] .

У 1547 р. митрополит Московський і всієї Русі Макарій, який мав величезний вплив на молодого Івана IV[511] , окреслив зовнішньополітичну програму його царювання – підкорити «всі варварські язики[512] [народи]». Своєю чергою, духовний наставник першого царя «всієї Русі», старець Сильвестр, налаштовував Івана IV так: «Поклоняться тобі [визнають твоє верховенство] всі царіє земстії [царі землі] і всі язици [всі народи] поработають тебе [підкоряться тобі][513] ». Мета полягала в тому, щоб «увесь всесвіт наповнився православ’ям[514] ».

Священник Сильвестр докоряє Івану Грозному. Автор: П. Плешанов.

Ці ідеї отримали яскраве вираження вже у 1552 р. під час захоплення Казані, яка тоді була великим ісламським центром[515] . І знову особливу роль в обґрунтуванні цієї анексії відіграли перші особи православного духовенства Московії[516] . Цар і його церковники всіляко намагалися зобразити саму битву за місто й перемогу московитів як тріумф християнства над ісламом. «Подвиг цей здійснювався задля захисту християнства від бусурманства… Тут Середня Азія під знаменом Магомета билася за свій останній оплот проти Європи, що йшла під християнським знаменом государя московського»[517] , – зазначав згодом видатний російський історик-державник Соловйов. На шляху до Казані Іван IV поклонявся гробницям християнських святих. Із московським військом везли чудотворні ікони[518] , а знамена прикрашала релігійна символіка[519] . Для «посилення» облоги міста привезли «Чесний Хрест»[520] із часткою Хреста Ісусового. Штурм призначили на день православного свята[521] . Під час запеклих боїв цар і церковники не переривали богослужіння[522] . Після придушення опору Іван IV улаштував урочистий молебень, «із хрестами обійшов міські мури», а воєводи та представники знаті проголошували[523] , що царство Казанське йому Богом даровано. Вони також проголосили: «Ти по богу наш заступник від безбожних агарян; тобою тепер бідні християни звільняються назавжди і нечестиве місце [ісламська Казань] освячується благодаттю [після винищення 190 000 мешканців]»[524] . Завойоване та зруйноване місто Іван IV оголосив відтепер містом православним[525] . Ба більше, сучасною мовою цар щодо сплюндрованої Казані говорив так: «Ті, хто колись бачив і чув у місті Казані мерзоти та запустіння, і як стояли варварські мечеті, тепер же на тих місцях бачать церкви Божі, християнські»[526] . Монарх Московії особисто хрестив двох полонених казанських ханів[527] . «…Завоювання Казані було в очах сучасників насамперед подвигом благочестя, перемогою православ’я»[528] .

Наприкінці XVI ст., за правління сина Івана Грозного, ця концепція експансії була поширена й на Кавказький регіон[529] . Надання допомоги царям Грузії та перші московські вторгнення в Дагестан обґрунтовувалися прагненням підтримати одновірців і зміцнити в них православ’я[530] . Посли Московії переконували грузинського царя, що мета московського монарха полягає в тому, щоб «звільнити християн і здолати мусульман[531] ».

Ще на початку XV ст. правитель Московії взяв під свою опіку православні монастирі[532] на землях, підвладних туркам. Це вже тоді створювало відчуття «антиосманської спрямованості московської зовнішньої політики, принаймні у церковному питанні»[533] . Із 1670-х – 1690-х рр. захист інтересів християн в Османській імперії[534] та навіть їхнє звільнення «від тиранства поганського» стали однією з головних проголошуваних цілей східної політики Москви.

Із початку XVIII ст. та сама концепція застосовувалася і для легітимації російських прагнень підкорити Південний Кавказ, зокрема, Ериванське ханство[535] . Вона дозволяла[536] агентам Росії на Кавказі, у Персії та Туреччині ефективно налаштовувати вірмен проти їхніх мусульманських правителів, перетворюючи їх на «п’яту колону». «Царі одразу оцінили можливу роль вірмен – як провідників російського впливу на Близькому Сході. У своїх завойовницьких планах вони передбачали спиратися на допомогу та співчуття одновірного вірменського народу»[537] . Як наслідок, вірмени перетворилися на «елемент, що найбільше сприяв посиленню й зміцненню російського впливу в мусульманських країнах загалом і на Кавказі зокрема[538] ». Початок цьому стратегічному партнерству було покладено задовго до підкорення Ериванського ханства.