10 віх східної експансії Росії та Катастрофи «зниклої» цивілізації

У 1313 році володарем величезної тюркської імперії, Золотої Орди, став хан Узбек. Він зробив іслам панівною релігією. За 45 років правління цього хана та його сина-наступника сформувалася багата тюрксько-мусульманська культура. Вона скріпила спільність тюркомовних народів Євразії. Організація тюркських держав, створена в 2009 році, спирається на спадщину Узбека. Водночас, завдяки покровительству хана, Москва зайняла домінуюче положення на російських землях. Після смерті сина Узбека та з початком розпаду Золотої Орди, у 1370-х роках вона ринула на тюркські простори. До кінця XV століття були закладені основи імперської ідеології експансії Москви на мусульманський Схід та у Східну Європу, включно з теперішніми територіями України.

Початок імперіалістичних завоювань поклав у 1549 році перший цар «всієї Русі» Іван Грозний. Він надавав війні з тюрками релігійного характеру, захопив Казань, забезпечив Московії вихід до Каспію та Кавказу. Було намічено стратегію Росії щодо використання вірмен в імперській експансії. Продовжувачем його східної політики став Петро Перший. Він здійснив першу спробу завоювання Кавказу та перейшов до прямої конфронтації з Туреччиною. «Захист» східних християн став легітимізацією експансії (як у 2022 році – «захист» російськомовного населення України). Петро визначив основні принципи перетворення вірмен на «п’яту колону» загарбницької політики Росії. У 1722–1724 роках він розробив проєкт зміни етно-демографічної карти східної частини Південного Кавказу – шляхом часткової депортації мусульман та масового переселення вірмен з Малої Азії. Наступні російські монархи та радянські лідери, особливо Сталін, реалізували цей задум.

У 1783 році Росія анексувала Крим. Там, як і на територіях теперішньої Східної України, відпрацьовувалися методи збільшення проросійського населення шляхом залучення іноземних вірмен. Паралельно розпочалася підготовка до завоювання Південного Кавказу. Спочатку росіяни закріпилися в Грузії. Використовуючи її як плацдарм, до кінця 1827 року вони окупували весь регіон. Особливого значення Росія надавала Ериванській області. Вона стала плацдармом для експансії в Малу Азію та на Близький Схід. Проте понад 80% її населення становили тюрки-шиїти, єдиновірні персам і етнічно споріднені з турками. Тому для створення «християнського масиву» туди було переселено понад 45 000 вірмен з Малої Азії. А їхня нова «батьківщина», попри збереження переважання тюрків, була перетворена на Вірменську область (аналог «ЛНР–ДНР» на окупованому Донбасі). Загалом на Південний Кавказ у 1828–1830 роках було переселено від 93 до 140 тисяч вірмен.

Під час війни 1877–1878 років Росія вперше анексувала «корінні» території Туреччини. Протягом цього конфлікту російські агенти агітували турецьких вірмен підтримати окупантів. Вірмени прикордонних областей відгукнулися на ці заклики та активно допомагали армії вторгнення. Це різко погіршило ставлення мусульман Османської імперії до вірмен. Виниклим антагонізмом скористалася Росія. У 1879 році до прикордонних районів Туреччини з вірменським населенням було скеровано полковника російської військової розвідки. Він став архітектором сучасного вірменського націоналізму. У результаті його зусиль з’явилися перші вірменські бойові організації. Їхнім завданням була підготовка терактів, диверсій та повстань.

У 1890 році на тлі формування військово-стратегічного альянсу Росії та Франції, що супроводжувалося активізацією їхніх розвідок у Туреччині, радикали під проводом громадянина Росії спровокували зіткнення вірмен з мусульманами в Стамбулі. З цього розпочалася активізація вірменських націоналістів в Османській імперії. Через кілька тижнів в адміністративному центрі Південного Кавказу виникла партія Дашнакцутюн. Ще через три роки, після оформлення російсько-французького альянсу, всією Туреччиною прокотилася хвиля вірменських повстань та розгорнувся масштабний партизанський рух. Ключова роль належала дашнакам. Організатори виступів надавали перевагу місцевостям на стику зон впливу Росії та Франції. Агітатори, зброя та кошти надходили з Росії. Командирами часто були російські вірмени. Серед них вирізнялися випускники військових вишів та колишні військовослужбовці (подібно до подій на Донбасі у 2014–2021 роках). Запекла конфронтація з турками та курдами тривала до весни 1904 року.

Російсько-турецька війна 1877–1878 років та збройне вірмено-турецьке протистояння 1893–1904 років спричинили черговий приплив на Кавказ десятків тисяч вірмен з Малої Азії. Більшість з них оселилася в прикордонній Єреванській губернії. Водночас тюркське населення зазнавало там системної дискримінації. На цьому тлі в лютому 1905 року на Південному Кавказі розпочалися перші масові вірмено-тюркські зіткнення, що тривали до липня 1906 року. Одним з епіцентрів стала Ериванська губернія. Головною ударною силою були дашнацькі партизанські загони, перекинуті з Туреччини. Вони принесли на Кавказ жорстокі методи збройної конфронтації. Їхньою метою було «очищення» територій від тюркського населення та створення моноетнічних вірменських анклавів.

Через рік після завершення вірмено-тюркських протистоянь розпочалося чергове загострення відносин між Росією та Туреччиною. У 1912 році російське керівництво зробило ставку на партію Дашнакцутюн. З початком Першої світової війни дашнаки почали формувати вірменські частини в складі Російської армії. Під час її наступу на сході Туреччини у 1915 році там спалахнуло повстання місцевих вірмен. Воно було організоване Дашнакцутюн у координації та за підтримки російського командування. Османи відреагували вигнанням вірмен з прикордонних з Росією областей. Розпочався вихід сотень тисяч турецьких вірмен до найближчої до кордону Ериванської губернії.

Після краху Російської імперії у 1917 році Кавказ занурився в стан хаосу. Цим скористалося керівництво партії Дашнакцутюн. Воно спиралося на вірменські війська, що складалися з колишніх військовослужбовців Російської армії та турецько-вірменських партизанів, загальною чисельністю близько 50 000 осіб. Маючи таку силу, у 1918 році дашнаки спробували встановити панівне становище в регіоні. Вони встановили диктатуру в Еривані, розпочавши знищення та вигнання мусульман. Згодом у союзі з вірменськими більшовиками закріпилися в Баку, влаштувавши й там різанину тюрків. Звідти дашнацькі війська рушили на столицю Грузії, але зазнали поразки від турецької армії, що перейшла нещодавню лінію фронту. Дашнакцутюн довелося задовольнитися Ериванню, яка була чужою для вірменської політичної еліти. Таким чином з’явилася перша Республіка Вірменія. Вона – єдина з молодих держав регіону – покладала надії на відродження Росії. Всередині країни дашнаки проводили політику «очищення» територій від мусульман. За 2,5 року було знищено 60% тюркського населення – понад 253 000 осіб. Понад 150 000 стали біженцями. Після утворення Радянської Вірменії у 1920 році тюрки становили лише 8,8% населення, тоді як за сто років до того їх на цих територіях було понад 80%.

Комуністичний режим відновив міграцію зарубіжних вірмен. У 1926–1932 роках до Радянської Вірменії їх прибуло 75 000 осіб. У 1935 році розпочалася заміна тюркських назв населених пунктів та природних об’єктів на вірменські (до 1988 року було перейменовано 60% топонімів). Одночасно знищувався тюрксько-мусульманський образ Еривані. У 1946–1948 роках, за рішенням Сталіна, до Радянської Вірменії переселилися 100 000 вірмен з Європи та Близького Сходу. Для їх розселення радянська влада здійснила депортацію 150 000 азербайджанців. Через жахливі умови транспортування та розміщення багато людей помирали. Депортація переростала в знищення. У Радянській Вірменії розпочалося також знищення матеріальних свідчень багатовікового існування на її території тюркської цивілізації.

100 000 іноземних вірмен, які прибули до республіки завдяки Сталіну, відрізнялися від місцевих одноплемінників більш виразним націоналістичним світоглядом. До переїзду багато хто з них брав участь у діяльності Дашнакцутюн. Після переселення вони почали чинити ідеологічний вплив на місцевих вірмен. Створювалися передумови для ренесансу націоналістичних настроїв у Вірменії в 1960-х роках. Тоді, своєю чергою, було закладено фундамент націоналістичного руху другої половини 1980-х. Слідом за першими демонстраціями його активістів у Єревані в листопаді 1987 року відбулися сутички між вірменами та азербайджанцями в Зангезурі. Звідти до Баку почали прибувати азербайджанські біженці. У лютому 1988 року розпочалося витіснення азербайджанського населення з інших районів Вірменії. У вересні протистояння загострилися. Більшість загиблих становили азербайджанці. Ті, хто вижив, масово рятувалися втечею до Грузії та Азербайджану. На початку 1989 року у Вірменії не залишилося азербайджанського населення, чисельність якого ще за рік до того коливалася в межах 200–250 тисяч осіб. Спорожніли понад 200 сіл. Багатовікова цивілізація еривансько-зангезурських тюрків остаточно «зникла».