Про книгу

Як і скільки часу готувалася книга

Збір матеріалів розпочався 2021 року – через кілька місяців після Другої карабаської війни. Через значну географічну розпорошеність архівів, матеріальних пам’яток і останніх живих свідків за тематикою дослідження ми звернулися по допомогу до багатьох людей у восьми країнах. За чотири роки на наші звернення відгукнулися понад півсотні осіб. Більшість нам вдалося «заагітувати». Вони погодилися взяти участь у збиранні матеріалів для написання завершальних глав історії самобутньої цивілізації, яка досі не отримала в науковій літературі цілісного висвітлення. Серед наших однодумців виявилися професійні історики, архівісти, бібліотекарі, блогери у Вірменії, Грузії, Азербайджані, Росії, Україні, Казахстані, Польщі та Ізраїлі. Неоціненну допомогу надали діти й онуки останніх представників зниклої тюркської цивілізації Ериванської області та Зангезуру.

Основна робота велася в архівах і «в полі». Найбільшу кількість автентичних матеріалів зібрано в Центральному державному історичному архіві Грузії. Висловлюємо особливу вдячність його працівникам за чуйність і сприяння. Паралельно вельми результативними виявилися пошуки в Російському державному військово-історичному архіві (РДВІА), Російському державному архіві соціально-політичної історії (РДАСПІ) та в Державному архіві Азербайджанської Республіки. Цікаві й досі не оприлюднені матеріали отримано з архіву Jabotinsky Institute у Тель-Авіві. Це – спогади та автобіографії діячів сіоністського руху, які в перші два десятиліття ХХ століття мешкали в Баку й Тифлісі, були очевидцями й навіть учасниками тамтешніх історичних подій.

Особливо складно відбувався збір матеріалів у Росії. Це було зумовлено винятковою закритістю та посиленим контролем у московських архівах. Після тривалих поневірянь вдалося обійти цю перепону за допомогою двох «офіційно визнаних» російських істориків – висловлюємо їм за це щиру подяку.

Найбільш драматичний етап роботи припав на Вірменію. Там ми ставили перед собою дві цілі: зафіксувати на фото й відео якомога більше вцілілих матеріальних пам’яток тюркської цивілізації Ериванської області та Зангезуру; зняти інтерв’ю з іще живими свідками подій 1930-х – 1960-х років. Проте через чутливість самої теми дослідження ми зіткнулися з величезними труднощами. Вірменські спецслужби виявилися ще пильнішими, ніж у Росії (хоча, здавалося б, куди вже більше). Вони дуже чутливо й майже блискавично реагують на будь-які прояви інтересу до тюркського минулого своєї країни. Нам довелося максимально маскувати предмет нашого інтересу. Спочатку це допомагало, але вже за кілька місяців тамтешні чекісти нас розкусили. Особливо складно було в гірській сільській місцевості здійснювати фото- і відеозйомку напівзруйнованих старовинних тюркських кладовищ і руїн мечетей. Місцеві жителі всі одне одного знають, іноземців визначають миттєво й негайно повідомляють районних співробітників органів безпеки.

У підсумку нам довелося повністю відмовитися від спроб проведення інтерв’ю, однак зйомки історичних об’єктів ми продовжували, попри будь-які перепони. Величезну допомогу в цьому надали однодумці з різних країн, які вирушали до віддалених районів Вірменії під виглядом туристів. Десятки з них були затримані, а згодом депортовані з країни. Уже відзняті матеріали при цьому конфісковували. На допитах вірменські слідчі наполегливо намагалися домогтися від затриманих іноземців свідчень про співпрацю з розвідками Туреччини, Азербайджану чи Ізраїлю. Хоча підкреслимо: усі зйомки здійснювалися виключно на тюркських історичних об’єктах, часто у віддалених гірських місцевостях, де немає ані військових баз, ані стратегічних споруд.

У найнеприємнішій ситуації, з нашої вини, опинилися брати Ісаєви – громадяни Російської Федерації. Спершу їх затримали у Вірменії, а згодом депортували на батьківщину. Туди вони повернулися без ускладнень, але вже за кілька днів, у вересні 2024 року, були знову затримані в Сочі співробітниками ФСБ. Після двох тижнів допитів братів відпустили, однак на виході зі слідчого ізолятора затримали повторно – ще на десять днів. Цього разу з ними «працювали» московські слідчі з Луб’янки, які спеціально прибули до Сочі. Вони продемонстрували разючу обізнаність щодо минулого та близького оточення Ісаєвих. Згодом з’ясувалося, що було також затримано їхнього знайомого. На наше прохання він шукав у московських і петербурзьких продавців старожитностей листівки із зображеннями мечетей і хамамів Ериванської губернії кінця XIX – початку XX століття. Зрештою, не зумівши вибити з братів зізнань у тому, на яку «ворожу» спецслужбу вони працюють і чиє завдання виконували у Вірменії, їх відпустили. Але їм чітко дали зрозуміти, що вони залишаються під пильним наглядом.

Ще більш «кінематографічно» відбувалося полювання у Вірменії за письмовими джерелами, які нас цікавили. І знову: ми не ганялися за якимись державними таємницями. Нас приваблювала виключно історія. Але від цього завдання легшим не стало. Складність полягала не лише в «проблематичності» самої теми дослідження, а й у вкрай обмеженій доступності деяких матеріалів. Наприклад, у наукових виданнях, які вдалося придбати в Єревані або опрацювати в тамтешніх бібліотеках, ми виявили цікаві посилання щодо Зангезуру на працю прес-секретаря Південно-Кавказької залізниці Рубена Грдзеляна «История железных дорог Армении» (російською мовою), а також епізодичні згадки ще цікавішої для нас роботи – «Ազգամիջյան կռիվները Երևանի նահանգում 1918թ.» («Міжнаціональні зіткнення в Ериванській губернії у 1918 році»). Обидві книги видані в Єревані. Перша – у 2023 році, друга – у 2000-му. Автором останньої є вже покійний колишній завідувач кафедри міжнародних відносин Єреванського державного університету, доктор історичних наук Едуард Зограбян. Здавалося б, обидві книги написані відомими авторами й видані відносно нещодавно – у чому ж могла полягати складність з отриманням цих наукових праць?

Але з’ясувалося, що їх видано мізерними накладами. В обох випадках кількість примірників навіть не була зазначена, як це зазвичай робиться. Ані в книжкових магазинах, ані в антикварних крамницях, ані в перекупників, ані в єреванських чи районних бібліотеках їх виявити не вдалося.

У результаті багатомісячних остросюжетних пригод, яким позаздрив би будь-який сценарист голлівудських шпигунських трилерів, книгу Грдзеляна вдалося «позичити» в одного дуже важливого чиновника Південно-Кавказької залізниці (без відома щасливого власника). З працею Зограбяна довелося повозитися ще більше. Після тривалих пошуків було встановлено, що унікальний примірник із дарчим написом самого автора зберігається в закритому фонді особливого сховища Фундаментальної наукової бібліотеки Національної академії наук Вірменії (ՀՀ ԳԱԱ հիմնարար գիտական գրադարան). Фото додаємо. Усі спроби легально отримати доступ до цієї книги завершилися повним провалом. Тож приносимо свої щирі вибачення цьому шанованому науковому закладові! Довелося здійснити цілу операцію в стилі Джеймса Бонда, щоб і працю покійного Зограбяна «позичити» непомітно. У низці глав нашої роботи можна знайти численні посилання на це джерело. Обіцяємо найближчим часом спробувати так само дивовижним способом повернути цю книгу на попереднє місце зберігання.

Чим унікальна книга

У геополітичному вимірі в книзі по-новому розкрито багато історичних подій і процесів, які визначили сучасну етнічну й політичну карту не лише Південного Кавказу, а й Східної Європи та Центральної Азії. У контексті минулого тюркського етнокультурного простору показано, як Москва досягла домінування в Євразії та вибудувала свою імперську ідеологію експансії. Далі послідовно представлено реалізацію великодержавних устремлінь Москви на мусульманському Сході. Уже в регіональному вимірі висвітлюється, як це позначилося на долях вірмен і кавказьких тюрок, зокрема Ериванської області та Зангезуру. На основі тисяч джерел, немов із безлічі пазлів, чітко вимальовується широка панорама причинно-наслідкових зв’язків подій, що визначили нинішній баланс сил на Південному Кавказі. Особливо це стосується першопричин і малопомітних каталізаторів вірмено-тюркської конфронтації з акцентом на її проявах у межах теперішньої Вірменії.

Отримана картина відчутно відрізняється від офіційної інтерпретації історії в країнах самого цього регіону та в Росії. Така новизна – не конспірологія і не чергова ревізіоністська гіпотеза. Під час написання книги використовувалися лише «конвенціональні» джерела (про них докладно йдеться нижче). Причина в іншому: з очевидних мотивів у Росії, Вірменії та Азербайджані історію часто пишуть із урахуванням державної ідеології та політичної кон’юнктури. Тому багато незручних моментів залишаються «за кадром».

Представлений у книзі новий, більш комплексний ракурс набуває особливої актуальності на тлі перспектив вірмено-азербайджанської та вірмено-турецької нормалізації, війни в Україні й загострення протистояння Росії із Заходом, зокрема на Південному Кавказі.

Варто зазначити, що новизна цієї книги у розгляді першопричин нинішньої ситуації в Євразії значною мірою навіяна новаторськими працями видатного сучасного казахстанського історика Султана Акимбекова. Усі його дослідження підготовлені надзвичайно ґрунтовно й викладені дуже доступно.

Що ж до нашої книги, важливо підкреслити, що її головна унікальність усе-таки полягає в локальному вимірі. Це – спроба подати цілісну історію завершальних етапів існування одного із субетносів кавказьких тюрок без використання азербайджанських і турецьких джерел. Минуле тюркської цивілізації Ериванської області та Зангезуру відтворюється переважно на основі вірменських, французьких і російських матеріалів, а також «живих голосів» самих ериванських і зангезурських тюрок.

Цим унікальність книги не вичерпується. Наукові праці, що видавалися з 1990-х років в Азербайджані з тюркської тематики Ериванської області та Зангезуру – азербайджанською та російською мовами, – зазвичай зосереджувалися лише на окремих фрагментах. Ми не виявили азербайджанських досліджень, які були б спробою цілісного висвітлення історії тюрок цих регіонів хоча б за період від початку російської окупації 1801–1827 років до 1988 року. Більше того, деякі азербайджанські історики, які писали на ці теми, підходили до справи доволі легковажно. Джерела інформації вони зазначали рідко. У тих же випадках, коли такі джерела все ж зазначалися, під час перевірки з’ясовується, що в першоджерелі відсутні відомості, «відтворювані» автором, або ж він інтерпретував їх надто творчо. Усе це нерідко супроводжується надто емоційним, а подекуди й відверто упередженим тоном, який доречний радше для агітаційної публіцистики, але є неприйнятним для академічного дослідження. Трапляються й більш кричущі випадки, коли автори подібних «наукових» праць відверто вигадують історію (характерний приклад розглянуто в розділі етнографії нашої книги, у главі «Невірменська назва столиці та річка з тюркської міфології»). Незрозуміло, навіщо це робити, якщо в архівних документах, спогадах учасників подій, працях вірменських істориків міститься безліч автентичних відомостей із відповідної тематики.

Але задля справедливості слід відзначити й ґрунтовні праці з окремих аспектів історії тюрок Ериванської області та Зангезуру. Своєю документальністю й відносною неупередженістю вирізняється праця однієї з найкращих сучасних історикинь Азербайджану Солмаз Рустамової-Тогіді «Карабах – Зангезур. 1918 р. Азербайджанські погроми в документах» (Баку, 2023). Крім того, значну цінність становить перевидання фундаментальної праці покійної Сітари Мірмахмудової. Вона народилася в Еривані й у 1980-х роках проводила польові дослідження у Вірменії. Книга має назву: «Азербайджанські ойконіми у Вірменії та політика їх арменізації» (Баку, 2015). Слід також згадати монументальну працю Академії наук російською та англійською мовами «Іреванське ханство: російське завоювання та переселення вірмен на землі Північного Азербайджану» (Баку, 2010), а також книгу Зіяда Амрахова «İrəvan quberniyasının tarixi: 1850–1917-ci illər» («Історія Іреванської губернії 1850–1917 рр.» Баку, 2022). На жаль, дані цих джерел ми не могли використати через добровільне самообмеження не спиратися на матеріали азербайджанських істориків. Якби не ця «позиція уникнення», безперечно, нам вдалося б висвітлити окремі аспекти повніше. Проте тоді ми не досягли б нашої головної унікальної мети – розповісти історію ериванських і зангезурських тюрок крізь призму переважно вірменських, французьких, російських і радянських джерел.

Поза межами Азербайджану, зокрема у Вірменії, Росії та країнах Заходу, досліджень, спеціально присвячених історії ериванських і зангезурських тюрок, ми не виявили. Ті чи інші аспекти їхнього минулого фрагментарно порушуються в працях з історії Південного Кавказу, зокрема Вірменії та вірмено-азербайджанського конфлікту.

Таким чином, ця книга є першою у своєму роді спробою – без використання азербайджанських і турецьких джерел – цілісно представити історію одного із субетносів кавказьких тюрок на найтрагічнішому й завершальному етапі її історії у XIX–XX століттях.

Які джерела використовувалися

Для написання книги було залучено 1765 джерел. Отриманий текст є не стільки авторською оповіддю, скільки цитуванням цих джерел. Такий підхід дає змогу «оживити голоси» учасників і очевидців описуваних історичних подій. Тим більше що багато з цитованих авторів зазвичай залишаються поза увагою сучасних дослідників.

Окремий пласт використаних матеріалів становлять спогади видатних діячів вірменського національного руху кінця XIX – перших десятиліть XX століття. Чимало відомостей почерпнуто з праць вірменських очевидців подій, що розглядаються, творів вірменських письменників, робіт іменитих вірменських істориків. Частина з них публікувалася російською та англійською мовами, однак багато матеріалів – лише вірменською, і досі вони не отримали відображення в дослідженнях іншими мовами.

Ще один значний комплекс джерел становлять російські літописи, а також праці європейських місіонерів і мандрівників, документи та спогади французьких, російських, радянських чиновників, державних і політичних діячів. Не залишилися поза увагою й твори та спогади представників керівництва Грузинської демократичної республіки (1918–1921). Усі ці численні джерела, охоплюючи величезний період від XIV століття до кінця XX століття, дають змогу поглянути на події минулого очима учасників і очевидців, без пізніших інтерпретацій зацікавлених сторін.

Широко використано витяги з публікацій американських, британських, загальноросійських і кавказьких газет XX століття, особливо перших двох десятиліть.

Під час написання книги було проінтерв’юовано майже півсотні останніх представників еривансько-зангезурської тюркської цивілізації. Усі інтерв’ю записано на відео у 2024–2025 роках в Азербайджані, Грузії та Туреччині. Деяких із тих, кого вдалося проінтерв’ювати, на момент виходу книги вже немає в живих. Їхні безцінні спогади перегукуються з документальними джерелами, нерідко доповнюють їх деталями, збагачують особистими враженнями та переживаннями. Дивовижно, але що старшими за віком були респонденти, то повніше й точніше їхні свідчення збігалися з документами часу описуваних подій.

Чого в книзі немає

• Докладного висвітлення історії російської східної політики XVI–XIX століть;
• Загальної хроніки Південного Кавказу та Малої Азії. Відповідно, немає й окремих цілісних описів минулого Вірменії та Азербайджану, Туреччини та Ірану;
• Хроніки становлення і розвитку національних рухів вірменського народу та кавказьких тюрок;
• Послідовного висвітлення трагічних сторінок історії вірменства.

Усе це слугує тлом для розкриття головної теми книги – завершальних і найтрагічніших етапів існування тюркської цивілізації Ериванської області та Зангезура. Читачам, які бажають поглибити знання з перелічених «фонових» тем, рекомендуємо звертатися до спеціалізованої літератури, зокрема зазначеної в бібліографії.

Яким буде продовження

У ході підготовки книги були зроблені тисячі фотографій і відеозйомок історичних тюркських об’єктів на території Республіки Вірменія. Накопичено візуальний матеріал щодо понад 600 збережених і зруйнованих сіл, де раніше проживало тюркське населення. На багатьох фотографіях і відео зафіксовано дивом уцілілі й давно занедбані мусульманські кладовища у віддалених гірських місцевостях. Багато надгробних плит ще зберегли написи арабською в’яззю та азербайджанською кирилицею. Наявний багатий матеріал, що відображає сучасний стан напівзруйнованих мечетей, громадських, адміністративних і оборонних споруд тюркських правителів цих територій. Подекуди навіть збереглися написи арабською мовою, що засвідчують час спорудження того чи іншого пам’ятника, імена архітекторів або середньовічних правителів.

Далеко не весь цей матеріал включено до книги. Систематизацією решти фотографій і особливо відео, а також підготовкою до них супровідних історичних довідок з 2024 року займаються кілька наших однодумців. Усі вони – онуки останніх представників зниклої тюркської цивілізації Ериванської області та Зангезура. У найближчому майбутньому ми плануємо розпочати поетапне розміщення цих матеріалів в інтернеті.