Стислий виклад повної версії книги

У 2025 році лідери Азербайджану та Вірменії підписали у Вашингтоні декларацію про мир. Ця історична подія відбулася на тлі тривалого загострення відносин Єревана й Баку з Москвою. Багато ЗМІ інтерпретували її у двох вимірах: Росія остаточно втратила вплив на Південному Кавказі; 120-річне протистояння вірмен і азербайджанців добігло кінця. Тим більше, ще у 2020–2023 роках повністю вирішилося питання Карабаху. Президент Алієв відновив суверенітет Азербайджану над цим регіоном. Прем’єр Пашинян відмовився від будь-яких претензій на нього. Це стало чи не головним обвинуваченням проросійських націоналістів-радикалів проти глави уряду Вірменії.

Однак на тлі передчуття ідилії у взаєминах цих двох народів, яке плекають деякі оглядачі, дещо призабутою залишилася ще одна похмура сторінка їхнього спільного минулого. Йдеться про відносно недавнє «зникнення» на Кавказі цілої цивілізації. Сталося воно, за історичними мірками, за дуже короткий час – 160 років (1827–1988). Форми цього «зникнення»: три насильницькі вигнання загальною чисельністю понад 350 000 осіб, одна системна депортація близько 150 000 осіб і винищення понад 250 000 упродовж 2,5 року.[1]

У цьому контексті доречно процитувати слова вірменського історика, онука одного з ключових військових діячів Першої Республіки Вірменія (1918–1920), Пірумяна, щодо перспектив вірменсько-турецької нормалізації. Він зазначав:

«добросусідські відносини» «стануть можливими лише тоді, коли… нові покоління турецьких громадян усвідомлять, що 1915 року були вчинені нечувані до того часу злочини проти людяності».[2]

З огляду на Катастрофу «зниклої» цивілізації, це формулювання цілком відповідає і перспективам остаточного примирення двох сусідніх кавказьких народів. Тим більше, що в Азербайджані досі живуть останні представники тієї «зниклої» цивілізації. Вони й досі страждають від пережитих жахіть, вимушеного залишення рідних земель, розорених господарств і зруйнованих могил предків.

Згадує Самая Гусейнова, народжена 1954 року в селі Курсалі (суч. Арджаовіт) на півночі Вірменії, яка прожила там до 1988 року:[3]
«Вірмени знищили, винищили там наш народ».

Згадує Асаф Наджафов, народжений 1967 року в селі Наріманли / Гусейн-Кулі-Агалу (суч. Шатван) на сході Вірменії, який прожив там до 1988 року: [4]
«Там поховані не лише наші діди, а й прадіди й прапрадіди. Це ще один привід, що нас засмучує, бо ми не можемо навідати їхні могили, вилити там душу. І це ранить нам серце. Ми навіть не можемо попросити, щоб вони простили нам те, що ми були змушені залишити їх там…

Говорить об этом мне очень тяжело. Как вы знаете, на наших родных землях, на землях наших отцов и дедов, для нас сложилась трагическая ситуация. Нам не давали жить спокойно и благополучно, постоянно вмешиваясь в нашу жизнь...

Мені дуже важко про це говорити. Як ви знаєте, на наших рідних землях, на землях наших батьків і дідів для нас склалася дуже тяжка ситуація. У наше життя втручалися, через що ми не могли жити в спокої й добробуті… [Раніше] населені пункти в магалі Гокча мали тюркські назви. Спочатку почали змінювати ці назви. Потім, привласнюючи наші території, нас почали поступово витісняти, при цьому постійно виявляючи агресію, і до 1988 року остаточно вигнали нас із рідних земель».

Згадує Сулдуз Халілов, народжений 1965 року в селі Абіль-кенд (суч. Норамарг) на півдні Вірменії, який прожив там до 1988 року:[5]
«Усе, що було нажите там нами й нашими предками, нашу рідну землю – усе довелося залишити… Ми не робили їм нічого поганого… Ми століттями жили там, це ж не була їхня земля».

Згадує Санубар Мамішова, народжена 1952 року в селі Сарал (суч. Нор Хачакап) на півночі Вірменії, яка прожила там до 1988 року:[6]
«Я пам’ятаю все. Наче я виїхала з села Сарал сьогодні. У нас були хороші сусіди, у нас було добре життя. У нас був гарний і дуже великий сад, у мого батька була худоба... Могила моєї матері залишилася там... ми так і не змогли її повернути…»

Згадує Азіз Агаджанов, який народився у 1976 р. у селі Бабаджан-Дараси (суч. Цапатах) на сході Вірменії і прожив там до 1988 р.:[7]
«Вірите, я бачив наше село і наш дім навіть уві сні. Я бачив це уві сні і думав, що ми повернемося туди. Усі наші речі залишилися там. У мене були голуби, котрих я так любив, однак я не зміг узяти їх із собою. Вони залишилися на даху. Ми гадали, що ми повернемося. Ми вірили в це…».

Згадує Таргюль Оруджева, яка народилася у 1972 р. у селі Заркенд/Зарзибіль на сході Вірменії і прожила там до 1988 р.: [8]
«[Після вигнання у 1988] Увесь день ми плакали, тому що хотіли у своє село, хотіли додому…».

Згадує Асаф Наджафов, який народився у 1967 р. у селі Наріманли/Гусейн-Кулі-Агалу (суч. Шатван) на сході Вірменії і прожив там до 1988 р.: [9]
«Ми вимушено залишили свої рідні місця, і досі ця розлука ранить нас».

Згадує Таміла Джаббарова, яка народилась у 1959 р. у селі Агбулаг (суч. Агберк) на сході Вірменії і прожила там до 1988 р.:[10]
«Практично все, що ми мали: рідну землю, дім – усе довелося залишити. Донині нам сниться Вірменія. Хоча минуло вже 35 років. Досі ми уві сні бачимо Вірменію».

Згадує Махбуба Сафарова, народжена 1963 року в селі Кавшук / Говшут (суч. Ермон) на півдні Вірменії, яка прожила там до 1988 року:[11]
«Я постійно бачу уві сні наше село, бачу гори, на яких я бувала».

Ще на початку минулого століття в теперішній столиці Вірменії, яка тоді називалася Еривань, переважало тюркське населення. Те саме було в північно-східних і південно-східних районах. Наприклад, у Зангезурі 1915 року тюрки становили 54% населення. В Ериванському районі цей показник сягав 51%, що дорівнювало майже 62 000 особам. Але вже через 7 років, у 1922 році, з цього району кудись «зникли» понад 56 000 тюрків, і залишилося лише 5 442. У самій Еривані 1918 року було близько 20 000 тюркського населення, а через 7 років – трохи більше 5 000. Інші теж «зникли». Загалом по Вірменії 1926 року тюрки становили лише 8,8% населення, хоча рівно за сто років до того їх було понад 80%.

Як так сталося? Коли було запущено процес такого стрімкого «зникнення» ериванських і зангезурських тюрків, а також сама ворожнеча вірмен до представників цього етносу по всьому регіону?

Азербайджанські історики називають «точкою відліку» масове переселення на Південний Кавказ перських і турецьких вірмен, організоване російською владою у 1828–1830 роках. Їхні вірменські колеги відлічують початок конфлікту від міжетнічних сутичок 1905 року. Але обидва підходи зациклюються вже на наслідках. При цьому втрачається «стартова лінія» першопричин конфронтації. Однією з найтрагічніших її віх якраз і стала Катастрофа еривансько-зангезурської тюркської цивілізації.

То коли ж і з чого це насправді почалося? Для багатьох справжня відповідь видасться несподіваною.

Тюркський іслам і раптове піднесення Москви

Місце дії: землі теперішньої Астраханської області на південному заході Росії.

Час дії: 1313 р.

У результаті короткої сутички за владу 30-річний праправнук Чингісхана став володарем гігантської імперії. Вона увійшла в історію через колір ставки правителя як Золота Орда. А нашого героя звали Узбек. Правив він величезними територіями. У теперішніх кордонах: від Казахстану й Узбекистану на сході до України, Молдови та Південної Румунії на заході; від Сибіру на півночі до Кавказу на півдні.

Ім’я великого хана Узбека сьогодні відоме хіба що історикам середньовічної Євразії. Для широкої публіки воно нічого не означає. І дарма. Наслідки його політики й досі впливають на долі мільйонів людей у Центральній Азії, на Кавказі, в Росії та Україні, навіть у Євросоюзі. Особливо довготривалий ефект мали два нововведення цього хана.

По-перше, за нього в Золотій Орді іслам став панівною релігією, а тюркська мова – домінуючою. Зусиллями вихідців земель теперішніх Узбекистану, Казахстану, Азербайджану і Татарстану за 45 років правління Узбека та його сина-спадкоємця була створена багата тюрксько-мусульманська культура. Вона скріпила спільність основних тюркомовних народів Євразії. Її поширенню сприяло те, що імперія Узбека об’єднувала предків азербайджанців, казахів, узбеків, туркменів, башкирів, а також кримських, казанських і сибірських татар. Більше таких тюркських держав не було. Нинішня Організація тюркських держав (ОТД), яку московські пропагандисти вважають альянсом, нібито потенційно загрозливим для Росії, спирається саме на спадщину Узбека.

Друге нововведення цього хана мало ще більші наслідки. Річ у тому, що, окрім уже перелічених регіонів, йому підпорядковувалися теперішні західні області Росії. Ці землі в історичній літературі позначаються як Північно-Східна Русь. Вона була роздроблена на ворогуючі напівсамостійні територіально-політичні утворення, які називалися князівствами. Одним із найдрібніших і другорядних було Московське князівство.

До XIV століття Москва, збудована за польськими лекалами майстрами з територій теперішньої України,[12] не відігравала жодної помітної ролі в Північно-Східній Русі. [13] На відміну від Києва, вона не входила ні до числа головних міст давньоруської держави, [14] ні до церковних центрів.[15] Її землі були небагатими й малозаселеними. Здавалося, ніщо не віщувало стрімкого злету.

Але з-поміж усіх російських князів Узбек зробив ставку на правителів Москви. Він забезпечив їм перевагу над потужнішими суперниками. Водночас хан уживав заходів для послаблення інших князівств. Завдяки його покровительству і за активної участі татар Москва запозичила із Золотої Орди передові на той час військові технології, культурні надбання та методи управління. Так вона вирвалася вперед у боротьбі за лідерство в Північно-Східній Русі. Підконтрольні Москві території та доходи значно зросли. Населення з інших князівств мігрувало на московські землі. До кінця життя сина Узбека, який продовжував політику батька, Москва перетворилася на центр великого державного утворення.

У ті часи вона була цілком «східним» містом. Татари мешкали в Кремлі. Художні вподобання городян нерідко визначалися ісламськими канонами. У Москві карбували монети з написами арабською в’яззю та з іменами ханів, а в місцевих церквах лунали моління за їхнє здоров’я. Ікони, шоломи й обладунки прикрашали згадкою «Аллаха».

Московська ідеологія експансії

Хоча кілька поколінь московських князів вважали період правління Узбека та його сина зразковим (вони карбували монети за їхніми зразками), власну державну концепцію Москва вибудовувала у протиставленні спадщині цих ханів. На тлі поширення ними ісламу в Золотій Орді московські ідеологи формували ворожий образ тюркського мусульманства. Коли ж у другій половині XIV століття, після смерті сина Узбека, почався розпад їхньої імперії, у Москві стали зображати татар у різко негативному світлі – як ворогів православ’я. Боротьбу з мусульманами проголошували богоугодною справою. Її лідером проголошувався великий московський князь. Так обґрунтовувалася провідна роль Москви у протистоянні з ослаблою Золотою Ордою та в консолідації російських земель. Їх уже розглядали не у вузькому сенсі Північно-Східної Русі. Амбіції Москви поширилися на території теперішніх України, Білорусі, Молдови й навіть Болгарії. У свою чергу, антитеза «правоверные христиане» во главе с Москвой vs «правовірні християни» на чолі з Москвою проти «погані бусурмани Татарської землі» у перспективі забезпечувала легітимність просування на тюрксько-мусульманські землі. А оскільки з часів Чингісхана всіх тюрків Євразії називали татарами, масштаби потенційної експансії «за віру православну» ставали надзвичайно широкими: Поволжя, Сибір, Центральна Азія, Кавказ. Через 15 років після смерті сина Узбека – у 1370-х – Москва вперше розпочала наступ на тюркські землі.

Коли у 1460-х Золота Орда остаточно розпалася, у російській мові замість попереднього «Русь» почала поширюватися назва «Росія». Паралельно ще дві події мали велике значення: падіння під ударами османів столиці Візантії у 1453 році та вдалий для московитів результат протистояння з одним із татарських претендентів на спадщину Узбека у 1480 році. На цьому тлі московські ідеологи почали формувати ідею месійної ролі свого «богохранимого града». Відтоді Москва уявлялася центром не лише російських земель, а й усього православного світу. Один з авторитетів московської церкви вперше окреслив перспективу поглинання уламків Золотої Орди словами: Господь «нам і їх поработить».

Московія, як європейці почали тоді називати це князівство, яке стрімко зростало, перетворювалася на домінуючу силу Східної Євразії, замінюючи в цій ролі імперію Узбека, що розпалася. Із 1460-х – 1480-х років спроби Москви підкорити одного з головних спадкоємців Золотої Орди, Казанське ханство, стали регулярними.

Початок імперської експансії та «вірменська карта»

Зрештою з цим завданням блискуче впорався молодий правитель, який увійшов в історію як Іван Грозний. Насамперед у 1547 році він проголосив себе першим царем Московії. Тоді царський статус мали переважно хани тюркських держав, що виникли на руїнах Золотої Орди, а також турецький султан і перський шах. Привласнивши собі настільки вагомий титул, Іван одразу «піднісся» над правителями майже всієї Європи, окреслив конкурентів на Сході та заявив претензію на золотоординську спадщину.

У 1549 році цар здійснив першу спробу захопити столицю Казанського ханства. Відтоді експансія Москви в мусульманському просторі набула відверто імперіалістичного характеру. Раніше російські походи на тюркські землі, як правило, мали на меті розширення та закріплення політичного впливу. Відтепер пріоритетом стала анексія територій.

У 1552 році була захоплена Казань – великий ісламський центр. Іван Грозний заявляв про 190 тисяч «побитих Казанських людей». Цар і його оточення надавали цій війні релігійного характеру. Свою перемогу вони подавали як утвердження переваги православ’я над ісламом. Через чотири роки росіяни зайняли Астрахань. Вона була столицею ще одного тюркського ханства і тяжіла до Кавказу. Це місто стало плацдармом експансії Москви вже на Каспій та в кавказькому напрямку.

В обох випадках, з огляду на спільність віри, члени вірменських колоній Казані й Астрахані допомагали Московії. Іван Грозний високо оцінив підтримку вірмен. За свідченням російського літописця, цар «виявив до них велику милість». Так вималювалися перші контури майбутньої стратегії використання вірмен у просуванні Росії на мусульманський Схід.

У другій половині XVI століття релігійна концепція експансії Івана Грозного була поширена на Кавказький регіон. Надання допомоги грузинським царям і перші російські вторгнення до Дагестану обґрунтовували прагненням підтримати одновірців і зміцнити православ’я. Посли Московії переконували грузинського правителя, що мета їхнього монарха – «визволити християн і здолати мусульман».

Проєкт перекроювання демографії Кавказу

Відлік нової віхи експансії почався 1682 року. Царем став Петро Перший, відомий також як Петро Великий. Він модернізував армію й державний апарат, перетворив Московію на Російську імперію. Молодий амбітний монарх розвинув перші напрацювання Івана Грозного у східній політиці. Петро здійснив першу спробу завоювання Східного Кавказу й перейшов до прямої конфронтації з Туреччиною. Відтоді «захист» східних християн став приводом і легітимацією російської експансії (як у 2022 році – «захист» російськомовного населення України). Саме цей прийом на століття вперед визначив головні засади стратегії використання вірмен як «п’ятої колони» Росії на мусульманському Сході.

Щоб перетворити вірмен Персії на «п’яту колону», Петро оголосив їм покровительство. Своє головне «ноу-хау» він розробив у 1722–1724 роках. Це був грандіозний проєкт зі зміни етно-демографічної карти східної частини Південного Кавказу. Петро планував досягти цього шляхом часткової депортації мусульман і масового переселення вірмен із Малої Азії. Розрахунок полягав у тому, що підкорені силою тюрки-шиїти залишатимуться ворожими до Росії та орієнтуватимуться на одновірну Персію й етнічно споріднену Туреччину. Передбачалося скоротити їхню чисельність і створити у східній частині Південного Кавказу великий християнський масив. Можливість російської колонізації тоді не розглядалася – через віддаленість європейських регіонів імперії, кріпацтво, а також непристосованість слов’ян до клімату Південного Кавказу. Єдиним відповідним демографічним резервом для петровського проєкту виявилися вірмени прикордонних областей Персії й Туреччини. Наступні російські монархи та радянські лідери сумлінно виконували цей задум, особливо Сталін, який вважав Івана Грозного й Петра Великого своїми історичними попередниками.

У 1783 році Росія ліквідувала останню тюркську державу – Кримське ханство, яке було спадкоємцем Золотої Орди. Після цього розпочалася підготовка до підкорення Південного Кавказу. На цьому тлі була розроблена модель залучення й матеріального стимулювання вірменських переселенців із Персії та Туреччини. Її відпрацьовували на територіях анексованого Криму та теперішніх землях Східної України. Так влада збільшувала там проросійське населення.

«…Катерина Велика надає вірменам-переселенцям безліч пільг і переваг. І ось кожен успіх російської зброї стосовно Туреччини чи Персії знаменується новим припливом до Росії вірменського населення, осипаного милостями й пільгами», - констатував згодом вірменський громадський діяч півдня Росії.

У 1801–1804 роках російські війська закріпилися в Грузії. Використавши її як плацдарм, до кінця 1827 року вони окупували весь регіон. За 275 років, що минули з переможного походу Івана Грозного на Казань, Росія захопила 14 тюркських державних утворень, 10 із них – на Кавказі. Увесь цей час експансія Росії на мусульманському Сході по суті зводилася до підкорення колишніх володінь хана Узбека та його сина. Найпівденнішою точкою їхніх завоювань у східній частині Кавказу була Нахічевань. Російська імперія захопила її 1827 року. Уже близько 75% колишніх територій Золотої Орди опинилися поглинутими Російською імперією.

Після ліквідації тюрксько-мусульманських ханств Південного Кавказу колоніальна влада розпочала реалізацію петровського проєкту зміни етно-демографічної карти регіону. У 1828–1830 роках сюди були переселені з Персії та Туреччини, за різними оцінками, від 93 до 140 тисяч вірмен.

З усіх районів Південного Кавказу найбільше мігрантів – понад 45 000 – влада розмістила в Ериванській області, з якої під час окупації втекли тисячі тюркських мешканців. Тепер це була найпівденніша точка Російської імперії. Їй надавали особливого значення. Її розглядали як оборонний рубіж на стику кордонів Персії та Туреччини, а також як плацдарм експансії в Малу Азію та на Близький Схід.

Напередодні окупації більш як 80% населення Ериванської області становили тюрки. Нова влада всіляко заохочувала їхнє переселення до Персії та Туреччини. Натомість вірменським мігрантам надавалися пільги й найкращі землі. Крім того, колоніальна адміністрація просувала інтеграцію вірмен до управлінського апарату, а тюрки зазнавали системної дискримінації.

Таким чином росіяни закріпилися в цій області. У 1849 році її об’єднали з землями колишнього Нахічеванського ханства й перетворили на Ериванську губернію. Уже в 1850-х вона стала плацдармом для просування вглиб Туреччини. Але лише за підсумками наступної війни 1877–1878 років Росії вдалося анексувати «кореневі» турецькі території.

Створення вірменського націоналізму

До війни 1877–1878 років провідне становище в економіці Османської імперії належало вірменам. Вони обіймали високі посади в державному апараті, аж до міністерських. Але їхні одноплемінники в Росії намагалися налаштувати турецьких вірмен проти османів. По-перше, це відповідало інтересам російської експансії на мусульманському Сході. По-друге, із часів Петра Великого російські вірмени прагнули брати участь у східній політиці своєї нової батьківщини. Це підвищувало їхній статус і вплив у суспільстві. Напередодні та під час війни 1877–1878 років вони агітували своїх одноплемінників у Туреччині підтримати вторгнення. Ефект пропаганди посилювало те, що російські вірмени обіймали командні посади у військах на турецькому фронті. Під їхнім впливом вірмени прикордонних районів Анатолії почали допомагати окупантам.

Коли ж Туреччина зазнала нищівної поразки, вірменські чиновники зі Стамбула вирішили заручитися підтримкою переможців. Ще до укладення миру вони вступили в таємні контакти з росіянами, намагаючись через них вплинути на повоєнний устрій східних провінцій країни на користь вірмен.

Зростання російського впливу викликало занепокоєння Великої Британії. Вона домоглася скликання міжнародної конференції для перегляду підсумків війни. Напередодні та під час Берлінського конгресу, що відбувся влітку 1878 року, британці та французи обіцяли широку підтримку турецьким вірменам. Так у їхньому середовищі, особливо серед молодої інтелігенції, що зазнала європейського впливу, виникли завищені очікування. Але невдовзі стало ясно, що ці надії марні: європейці не збиралися чинити реального тиску на султана.

Загалом війна 1877–1878 років і Берлінський конгрес різко погіршили ставлення турків до вірмен. Їх почали сприймати як «п’яту колону» Росії та Європи. З іншого боку, обіцянки європейців і впевненість у їхньому заступництві створили передумови для зародження вірменського націоналізму. Водночас регіональні суперники – Росія та Велика Британія – прагнули використати завищені очікування частини турецьких вірмен для посилення свого впливу в Малій Азії.

І тут на історичній сцені з’явилася цілком неординарна, але незаслужено забута постать. Її ім’ям у сучасній Вірменії не названо ані міст, ані вулиць. Хоча слід, який вона залишила в долі вірменського народу, важко переоцінити. Величезний вплив, але вже зовсім інший, вона справила й на подальшу історію турків та кавказьких тюрків. Їм би слід було його проклинати. Але вони цього навіть не усвідомили – і невипадково. Полковник Російського Генштабу (військової розвідки) Костянтин Камсаракан був майстром шпигунства й таємних підривних операцій. На практиці саме він став архітектором сучасного вірменського націоналізму.

Улітку 1879 року цей нащадок вірменського княжого роду прибув до найбільш заселеного вірменами району Туреччини – на сході країни, неподалік російського кордону. За сприяння двох місцевих впливових діячів проросійської орієнтації йому вдалося створити з молоді перші бойові вірменські організації. Вони були орієнтовані на підготовку диверсій, терактів і повстань. За сприяння британців османи швидко їх нейтралізували. Але «пташенята» Камсаракана, відбувши коротке тюремне ув’язнення, заклали фундамент націоналістичного руху. За кілька років він набув радикальних форм. Це сталося внаслідок масового притоку до Туреччини добровольців із Росії. Хоча сам Камсаракан визнавав: ідея незалежності Вірменії – як тоді називали суто східні турецькі провінції – була чужою місцевим вірменам. Тих із них, хто виступав за збереження лояльності до своєї держави, особливо вірмен, які займали високі посади, включно з керівниками силових структур Османської імперії, бойовики безжально винищували.

У 1890 році, на тлі формування військово-стратегічного альянсу Росії та Франції, що супроводжувалося активізацією їхніх розвідок у Туреччині, сталося одразу три знакові події. Вони визначили подальший розвиток вірменського націоналізму. У липні молоді радикали, очолювані громадянином Росії, спровокували сутички вірмен із мусульманами в Стамбулі. У серпні в адміністративному центрі Південного Кавказу – Тифлісі (сучасний Тбілісі) – виникла вірменська націоналістична партія Дашнакцутюн. А у вересні група бойовиків із російських вірмен вчинила на прикордонній із Туреччиною території першу розправу над мусульманами, які були підданими Росії.

У 1893 році після офіційного оформлення російсько-французького альянсу в усій Османській імперії розпочалася низка вірменських повстань, розгорнувся масштабний партизанський рух. Організатори виступів обирали місцевості на стику зон впливу Росії та Франції. Агітатори, зброя й гроші надходили з Росії. Командирські посади часто обіймали російські вірмени. Серед них вирізнялися випускники військових вишів і колишні військовослужбовці Російської армії (подібно до подій на Донбасі у 2014–2021 роках). Запекла конфронтація з турками й курдами тривала до весни 1904 року.

Привнесення вірмено-тюркської конфронтації на Кавказ

Російсько-турецька війна та подальше багаторічне вірмено-турецьке протистояння спричинили чергову хвилю переселення на Кавказ десятків тисяч турецьких вірмен. Більшість осіла в прикордонній Ериванській губернії. Унаслідок цього частка вірмен у населенні губернії перевищила 50%.

Водночас продовжувалася системна дискримінація тюркського населення. Яскравим прикладом слугує заснування муніципального парламенту Еривані у 1879 році. Влада обмежила частку депутатів нехристиян. Хоча найбільшою етнічною групою в місті все ще були тюрки, до міського парламенту обрали лише 18 їхніх представників і 38 вірмен. Це мало особливе значення після того, як невдовзі право призначати очільника виконавчої влади передали парламенту. Усі наступні роки міську владу очолювали виключно вірмени. Керівні позиції забезпечили їм доступ до розподілу бюджетних коштів. Водночас зростало домінування вірмен у економіці Ериванської губернії та всього Південного Кавказу. Потужні позиції у владних структурах, значні фінансові ресурси й постійний приплив мігрантів із Туреччини сприяли посиленню націоналістичних настроїв у вірменському середовищі.

У 1901 році ухвалили закон, який «приписав до міст Закавказзя до 75 000 біженців із Туреччини». Через кілька років новий голова колоніальної адміністрації регіону визнавав: «ці сімдесят п’ять тисяч вірменських біженців складалися майже наполовину з молодих, загартованих у громадянській війні з Туреччиною головорізів, міцно згуртованих між собою Дашнакцутюном».

Лише у 1903 році влада Російської імперії раптом схаменулася й спробувала стримати зростання вірменського націоналізму. З цією метою вона вирішила конфіскувати майно Григоріанської церкви й установити контроль над мережею вірменських шкіл. Партія Дашнакцутюн, скориставшись широким невдоволенням своїх одноплемінників, змогла стати провідною силою серед кавказьких вірмен (у Туреччині вона досягла такого ж становища ще в 1890-х).

Ще за півтора року, з початком виступів лівих сил по всій Російській імперії, дашнаки спробували посісти провідне місце серед антиурядових організацій Кавказу. З цією метою Дашнакцутюн прагнула втягнути під своїм керівництвом у боротьбу проти влади і кавказьких тюрків. Ті, потерпаючи від економічного домінування вірмен, відреагували негативно. Дашнаки вдалися до погроз. Почалися конфлікти.

На цьому тлі в лютому 1905 року на Південному Кавказі почалися перші масові вірмено-тюркські зіткнення, які тривали до липня 1906-го. Кількість загиблих, за різними оцінками, становила від 3 100 до 10 000 осіб. Одним із епіцентрів була Ериванська губернія. Головною ударною силою стали дашнакські партизанські загони, перекинуті з Туреччини. Вони принесли на Кавказ безжальні методи збройної конфронтації. Їхньою метою було «очищення» територій від тюркського населення та створення одноетнічних вірменських анклавів. Готувалися умови для утворення в майбутньому «автономної Вірменії». Уперше тисячі тюрок були вигнані зі своїх земель. Наймасовіше це відбувалося в Зангезурі та Карабаху.

Дашнакцутюн мала на Кавказі власні збройні сили, зброярські майстерні, навіть свої в’язниці. Через слабкість місцевих силових структур голова адміністрації регіону волів домовитися з дашнаками, щоб покласти край міжетнічним зіткненням.

А ще за рік почалося чергове загострення відносин Росії з Туреччиною. Російське керівництво зробило ставку на союз із Дашнакцутюн. Ця партія отримала державну підтримку.

Катастрофа тюркської цивілізації

У вересні 1914 року дашнаки почали формувати вірменські частини у складі російської армії. У ході Першої світової війни чисельність вірмен у російській армії на Кавказькому фронті становила 80 000.

З наступом Російської армії на сході Туреччини у квітні 1915 року у тамтешніх областях із вірменським населенням спалахнуло масове повстання. Його організував Дашнакцутюн у координації та за підтримки російського командування. Турецька влада відповіла вигнанням вірмен із прикордонних із Росією районів. Це супроводжувалося жорстокими репресіями. Почався масовий вихід турецьких вірмен до найближчої до кордону Ериванської губернії. Через три роки чисельність цих мігрантів там досягла 600 000. Свою злість і прагнення помсти туркам вони зганяли на ериванських і зангезурських тюрках. Великі маси озброєних турецьких вірмен нападали на їхні села, знищували й виганяли місцевих жителів.

Такий стан безладу став можливим унаслідок краху Російської імперії 1917 року. Увесь Кавказ поринув у хаос і анархію. Цим скористалося керівництво Дашнакцутюну. Йому підпорядковувалися вірменські збройні сили, розосереджені між Баку та Тифліською й Ериванською губерніями, загальною чисельністю близько 50 000. Вони складалися з колишніх військовослужбовців Російської армії, яка розпалася, та партизанських загонів турецьких вірмен.

Маючи найбільші та найбоєздатніші національні частини на всьому Південному Кавказі, дашнаки в першій половині 1918 року спробували зайняти панівне становище в регіоні. Вони встановили військову диктатуру в Еривані, почавши винищення й вигнання мусульман із міста та навколишніх сіл. Згодом у союзі з вірменськими більшовиками дашнаки закріпилися в Баку, учинивши там різанину тюркського населення. А вже звідти дашнакські війська вирушили на Тифліс. Але зазнали поразки від турецької армії, яка перейшла недавню лінію фронту.

Дашнакцутюну довелося відмовитися і від Тифліса, і від Баку. Залишалося задовольнитися провінційною Ериванню. Вона була чужою для вірменської політичної еліти. До провалу походу на Тифліс уся її цінність для дашнаків зводилася до того, що Еривань та прилеглі райони служили військовим вузлом із величезними зброярськими арсеналами. Це була спадщина Російської армії, яка майже сто років використовувала Ериванський регіон як прикордонний плацдарм у протистоянні з Туреччиною.

Так у 1918 році з’явилася перша Республіка Вірменія. Вона займала землі Ериванської губернії; захопленої в російсько-турецькій війні 1877–1878 років Карської області; окупованої частини Південної Грузії; та Зангезуру. Останній лише кілька років у XIX столітті входив до Ериванської губернії. Увесь інший час під російською владою цей регіон був частиною Єлизаветпольської губернії, на територіях якої, поряд із Бакинською, утворилася Азербайджанська Демократична Республіка. Ще 1915 року тюрки становили більш як половину населення Зангезуру.

Тепер влада на цих землях була зосереджена в руках націоналістичної партії. Майже всі члени керівництва самопроголошеної республіки народилися за межами її території. Більшість місцевих вірмен і недавніх мігрантів із Туреччини ставилася до цієї влади негативно. Тому дашнаки зробили ставку на диктатуру, мілітаризм (85% державного бюджету спрямовували на військові потреби) та крайній націоналізм. «Державна політика полягала в очищенні території від мусульман…», – зазначав вірменський сучасник тих подій. Вірменський історик наголошує: влада «проводила політику “випаленої землі”: грабежі, згвалтування, убивства та всілякі звірства не мали меж і проявлялися в усій своїй потворності» (посилання на джерела – у книзі). «Три ваші вожді… є главарями банд, які нищать татарські села й чинять різанину в Зангезурі…», – докоряв міністр закордонних справ Великої Британії голові парламенту Вірменії.

Воєначальники, солдати, державні чиновники, прості громадяни «загрузли в багні грабежів і зґвалтувань і не могли вибратися з нього доти, доки вірменська незалежність не пішла разом із ними на дно цього багна», – підсумовував тодішній керівник імміграційного управління Вірменії.

За даними вірменського дослідника, який вивчав документи Державного архіву в Єревані, за 2,5 року дашнаки знищили на підконтрольних їм землях «60% азербайджанського населення» (це понад 253 000 осіб).[16] Як повідомляло одне з британських видань у 1920 році, в Азербайджані перебували «близько 150 000 мусульманських біженців, чиї села у Вірменії були зруйновані», і ще багато хто рятувався втечею до Туреччини та Персії. Чисельність тюрок у Вірменії скоротилася внаслідок винищення та масового вигнання на 77%. Головні виконавці цієї державної політики двадцять років потому активно ділилися досвідом і співпрацювали з нацистами.[17]

Унаслідок системного витіснення тюрок і масового переселення закордонних вірмен у 1828–1917 роках, а також жорстокої політики дашнаків у 1918–1920 роках, у Вірменії невдовзі після встановлення радянської влади 84,6% населення становили вірмени й 8,8% – тюрки (за останніми незабаром остаточно закріпився етнонім «азербайджанці»).

Сталінське переселення народів

У перші ж роки комуністичного режиму відновилася міграція вірмен з-за кордону. У 1926–1932 роках до Радянської Вірменії прибуло близько 75 000 вірменських переселенців.

«Величезний відсоток вірмен, які населяють Вірменію, по суті не господарі, а квартиранти: вони наїхали в цю країну з усіх кінців землі й колонізували її», – констатувала у 1927 році вірменська письменниця. «Ми повинні бути вдячні більшовикам… Вони, якщо й не сказати – врятували, то у будь-якому разі поставили на більш надійні рейки успадковану справу», – зазначав прем’єр першого дашнакського уряду.

1935 року розпочалася заміна історичних тюркських назв населених пунктів і природних об’єктів на вірменські (до 1988 року було перейменовано 60% топонімів). Одночасно знищувався стародавній тюрксько-мусульманський вигляд Еривані. Місто перебудовували як суто вірменський національний центр. 1936 року його історичну назву «Еривань» було змінено на вірменізовану – «Єреван».

На рештках 253 000 замучених дашнаками ериванських і зангезурських тюрок, на згарищах їхніх сіл радянська влада вибудовувала нову ідентичність для дітей і онуків вірменських переселенців XIX століття та мігрантів перших десятиліть XX століття.

Після Другої світової війни Сталін наказав відновити масову міграцію. У 1946–1948 роках до Радянської Вірменії прибуло близько 100 000 вірмен з Європи та Близького Сходу. Для їхнього розселення на новій батьківщині у 1948–1950 роках радянська влада провела депортацію 150 000 азербайджанців.

Багато хто благав дозволити їм залишитися на землі предків. Людей виселяли зі своїх домівок примусово, а інколи, ще в їхній присутності, туди вселяли сирійських або іранських вірмен. Депортованих вивозили в товарних вагонах, немов худобу. Через жахливі умови транспортування й розміщення багато хто почав помирати від малярії та інших хвороб. Медична допомога практично не надавалася. Депортація перетворювалася на винищення.

Водночас у Радянській Вірменії розпочалося нищення матеріальних свідчень багатовікового існування на її території тюркської цивілізації. Руйнувалися кладовища, поодинокі ще збережені мечеті, а також середньовічні фортеці та замки, на яких були написи з іменами тюркських правителів минулого.

«Завдяки Вам здійснено… відродження вірменської державності», – писали Сталіну вірменські церковники діаспори. «І як щирий акт вдячності вірмен було зведено й відкрито в Єревані в листопаді 1950 року грандіозний “Монумент Перемоги” зі скульптурною фігурою товариша Сталіна – один із найкращих витворів вірменської архітектури», – зазначала вірменська письменниця.

Заключна Катастрофа

100 000 закордонних вірмен, що прибули до республіки завдяки Сталіну, відрізнялися від місцевих співплемінників більш виразним націоналістичним світоглядом. До переселення багато хто з них брав участь у діяльності партії Дашнакцутюн. Після переселення вони почали чинити ідеологічний вплив на місцевих вірмен. Так формувалися передумови для ренесансу націоналістичних настроїв у Вірменії у 1960-х роках. Тоді, своєю чергою, було закладено фундамент масового націоналістичного руху в республіці.

Його було сформовано у 1985–1987 роках. Засновниками стали представники вірменської інтелігенції, державні службовці, функціонери середньої ланки комуністичної партії в Єревані та Нагірно-Карабаській автономній області (НКАО) Азербайджанської РСР. Вони скористалися кризою СРСР і невмілими реформами нового керівництва країни. Ці активісти взяли курс на модифікацію вірменського націоналізму з метою мобілізації мас для подальшого приходу до влади. Щоб досягти резонансу, загострення національних почуттів і консолідації вірмен під своїм керівництвом, нові лідери цілеспрямовано насаджували загострення міжетнічних суперечностей.

Після перших демонстрацій націоналістів у Єревані в листопаді 1987 року сталися сутички вірмен із корінними азербайджанцями в Зангезурі. Звідти до Баку почали прибувати азербайджанські біженці. У лютому 1988 року відтік азербайджанців із Зангезуру набув масового характеру. Почалося витіснення азербайджанського населення з інших районів Вірменії. Їхні села опинилися в блокаді, підвіз продуктів був припинений, здійснювалися збройні напади. Нападники, серед яких вирізнялися вірменські мігранти з Сирії, палили будинки, мешканців били або вбивали. Автобуси з біженцями розстрілювали з автоматів. У вересні міжетнічні зіткнення поширилися по всій республіці. Більшість загиблих становили азербайджанці. Ті, хто вижив, масово рятувалися втечею до Грузії та Азербайджану. Під час переходу через засніжені гори гинули діти й жінки.

На початку 1989 року спорожніли понад 200 сіл, у яких донедавна жили корінні азербайджанці. У Вірменії їх більше не залишилося. За рік до того чисельність азербайджанського населення республіки коливалася в межах 200–250 тисяч. Багатовікова цивілізація еривансько-зангезурських тюрок остаточно «зникла».

Післямова з поглядом у майбутнє

Голова колоніальної адміністрації Воронцов-Дашков 1913 року чітко обґрунтував безальтернативність присутності Росії в цьому регіоні:

«…усі національності Кавказу налаштовані одна проти одної вороже, миряться зі своїм співжиттям тільки під впливом російської влади і без неї зараз би вступили в криваве суперництво».

Один із сіоністських лідерів Баку Вайншель, який намагався під час вірмено-тюркської різанини 1905 року виступати посередником-миротворцем, згодом згадував:

«Є великі підстави припускати, що це зіткнення ґрунтувалося на зловмисній провокації місцевої влади, яка мала намір шляхом внесення розбрату між великими частинами населення послабити… визвольний рух, що розвивався…».

Судовий слідчий Кузьмінський, який за гарячими слідами встановлював причини першої вірмено-тюркської різанини 1905 року, у своєму звіті писав:

«Вірменський революційний комітет [Дашнакцутюн]… намагався залучити на свій бік мусульманську частину населення. З цією метою у 1904 році стали з’являтися в Баку прокламації від "вірменської організації" із закликом до мусульман приєднатися до вірмен для спільних дій проти [російського] уряду».

Як зазначав бакинський кореспондент загальноросійської газети «Новое время», той самий «вірменський комітет», звертаючись до мусульман, наголошував: «те й інше плем’я завжди жило в дружбі…, треба звільнитися від опіки росіян, скинути з себе цю владу…».

Уже після перших міжетнічних зіткнень у Баку, на північному заході теперішнього Азербайджану, у місті Гянджа з’явилася перша національна політична група кавказьких тюрок. 14 лютого 1905 року вона поширила відозву під закликом:

«Кавказькі племена, єднайтеся!» У тексті листівки зазначалося: «Брати-тюрки! Бакинський інцидент нас, мусульман і вірмен, відкинув нас років на сто назад і ославив в очах усіх інших племен. У той час як на вулицях Баку лежать закривавлені вірмени й мусульмани, наш ворог зловтішається і думає про себе: “Раз ці дві нації вчепилися, то в мене розв’яжуться руки й ноги”. Тому нам слід прокинутися й розпізнати свого ворога – російський уряд».

Автори відозви звинувачували колоніальну владу в організації вірмено-тюркської різанини й закликали всі кавказькі народи спільними зусиллями спрямувати зброю проти справжнього спільного ворога.

120 років тому вірменам і тюркам не вдалося узгодитися щодо спільної стратегії. Як тільки виникла сама ця ідея, спалахнули міжетнічні зіткнення. Вони зосередили увагу політично активної частини обох народів на взаємній конфронтації. Можливо, тепер, після історичної церемонії у Вашингтоні за участю лідерів Азербайджану й Вірменії, ситуація зміниться…