Представники вірменської меншини користувалися привілейованим становищем, особливо як торговельні агенти, при дворах правителів Ериванського ханства, у Персії та Османській Туреччині[20] . Ериванські правителі протегували вірменській церкві. Французький місіонер підкреслював у 1723 році, що, попри свою нечисленність, вірмени мали в Еривані чотири храми[21] . Таку саму віротерпимість щодо них виявляли й турки[22] , які тимчасово захопили місто[23] у вересні 1724 року. Тоді вірменський католикос зазначав: «Від них нам, християнам, честь є велика і спокій, і образи жодної немає…[24] ». Згідно з донесенням російського посла у Стамбулі від 1781 року османська влада опікувалася вірменською церквою[25] та захищала її.

Але це мирне співіснування почало руйнуватися[26] з перших спроб експансії Російської імперії на Кавказ і надання їй у цьому активної допомоги тамтешньою вірменською меншиною.

Спадщина Золотої Орди: іслам, тюркізм, Москва

Експансія Москви на мусульманський Схід розпочалася у 1372 році, а з 1549 року набула відверто імперіалістичного характеру[27] . Із узяттям Еривані у 1827 році кількість захоплених і ліквідованих росіянами тюрксько-мусульманських державних утворень сягнула 14: три в Поволжі, одне в Сибіру та 10 на Кавказі.

А ще ж незадовго до початку цього стрімкого просування у східному й південному напрямках Москва була лише частиною улусу[28] (адміністративно-територіальної одиниці) величезної тюрксько-мусульманської імперії. Татари мешкали в Московському Кремлі[29] . Мистецькі смаки містян значною мірою визначалися ісламськими канонами[30] . Багато предметів одягу й озброєння, як і їхні назви, були запозичені у тюрків[31] . У Москві карбувалися монети з написами арабською в’яззю, до того ж без помилок, і з іменами ханів[32] , а в місцевих церквах лунали моління[33] за їхнє здоров’я. Ікони, шоломи та обладунки прикрашалися згадкою «Аллаха»[34] . Східний культурний вплив був настільки сильним, що зрештою п’ята частина російського словникового запасу виявилася тюркського походження[35] . У 1520-х роках правитель Московії навіть серйозно планував призначити своїм наступником тюркського царевича[36] . А сплачувати данину кримським татарам Московське царство офіційно припинило лише у 1700 році[37] . Минуло лише 127 років, й із захопленням Еривані було майже повністю завершено російське завоювання Південного Кавказу.

Срібна монета Московського князівства з арабським написом. XIV–XV ст.

Як же сталося, що загублене в лісових хащах[38] невелике[39] прикордонне[40] містечко-фортеця[41] , збудоване за польськими лекалами майстрами з територій теперішньої України[42] , уперше побіжно згадане[43] в літописах за 90 років до початку татарського панування, підпорядкувало собі всю тюркську Євразію? Якщо відповідати стисло, то значною мірою самі ж тюрки й породили Московію. Як констатує дуже ґрунтовний казахстанський дослідник Акимбеков, «без "татарщини" не було б Росії»[44] .

А якщо розбиратися у цьому парадоксі трохи більш розгорнуто, то слід хоча б пунктирно розглянути знакові віхи тюрксько-російських взаємин XIII–XVI століть. Саме з цієї міжетнічної взаємодії походить російсько-імперська державність і її великодержавна ідеологія, одним зі стрижневих компонентів якої була ідея експансії на мусульманський Схід за взаємодії з тамтешніми християнськими народами і вірменами зокрема.

Наприкінці 1250-х – у 1260-х роках[45] розкололася найбільша континентальна імперія[46] в історії людства, створена Чингісханом. У західній її частині виникла держава з офіційною назвою «Улус Джучі»[47] , яка згодом стала широко відома під назвою «Золота Орда»[48] . Вона була переважно тюркською[49] . Загальним позначенням тюркомовного населення став етнонім «татари» – назва найвідомішого на той час тюркського племені[50] . Монголи становили незначну меншість[51] , і до середини XIV ст. майже повністю асимілювалися[52] .

Це була величезна держава[53] – найбільша в середньовічній Євразії[54] . Її війська доходили до Польщі[55] та Угорщини[56] . У XIII – першій половині XIV ст. влада ханів поширювалася (у сучасних кордонах) майже на весь Казахстан, північні області Киргизстану і Туркменістану, частину Узбекистану й Азербайджану, великі території Північного Кавказу, західні регіони Росії, Татарстан, Чувашію, Мордовію, Західний і Південний Сибір, майже на всю Україну, Молдову, південну Румунію, частково Болгарію та Сербію[57] . То була остання тюркська держава, що об’єднувала на одній території предків основних сучасних тюркомовних народів – азербайджанців, казахів, узбеків, туркменів, казанських татар і башкирів.

Руські князівства та Золота Орда у XIII столітті. Автор: Рибаков Б.А.

Західні райони теперішньої Росії тоді належали до історичного регіону «Північно-Східна Русь»[58] . Вони були роздроблені на два десятки[59] напівсамостійних адміністративно-територіальних одиниць – князівств. Князі, що правили в них, із 1240-х років[60] підпорядковувалися ханській владі. Російські книжники, які творили в різних князівствах, були переконані, що влада хана дана від Бога[61] . Тому вона є абсолютно законною[62] , і їй слід неухильно коритися[63] , до того ж таке підпорядкування є навіть почесним[64] . А самого золотоординського сюзерена улесливо величали «цесарем»[65] або «царем»[66] – імперським титулом, який доти у східних слов’ян застосовувався лише щодо правителів Візантії та Священної Римської імперії[67] .

Князі жорстко ворогували між собою[68] , зокрема безпосередньо в ханській ставці, за домінування в Північно-Східній Русі, і найголовніше – за право стягувати зі своїх одноплемінників податки[69] для монголо-татарського правителя[70] («вихід», «царів збір» російських літописів або «данина»[71] сучасних істориків). Окрім локальних зіткнень між князівствами, головним засобом суперництва були часті спроби князів скомпрометувати один одного[72] перед ханом і його оточенням, підкуп золотоординських сановників[73] та каверзні інтриги[74] в столиці імперії. Дискредитовані конкуренти позбавлялися привілейованого статусу, а нерідко – й голови[75] .

У домонгольську епоху Москва «не відігравала скільки-небудь значної ролі в житті Північно-Східної Русі[76] ». На відміну від Києва, вона не входила ані до числа головних міст давньоруської держави[77] , ані до категорії провідних церковних центрів Русі[78] . Мале й слабке Московське князівство[79] , що виникло у 1282 (1293) році[80] , спочатку не належало до розвинених російських володінь[81] . «Московська Русь була невеликою, небагатою, рідко заселеною країною»[82] . Здавалося, ніщо не віщувало[83] її майбутнього стрімкого злету.

Лише наприкінці 1290-х років ханські стратеги почали використовувати Москву як одне із «молодших» міст[84] у складі коаліції князівств[85] для нейтралізації іншого російського володіння, що підносилося. Це надало їй сили. Додатковим чинником її посилення стало ослаблення південних областей Північно-Східної Русі, які найбільше постраждали від татарських набігів у період установлення золотоординської влади. Це тягло за собою відтік населення[86] до Московського князівства. «Географічне положення Москви…, захищеної з усіх боків периферійними російськими князівствами, відносно віддаленої від татарських, литовських, німецьких і шведських рубежів, робило її для населення найпривабливішим краєм у всій Русі»[87] . Скориставшись перевагами географії, сприятливою демографічною ситуацією та прихильністю татар, у 1300–1303 роках московський правитель уперше висунув претензії на розширення своїх володінь[88] коштом сусідів-одноплемінників. Це лише ще дужче розпалило полум’я внутрішньоросійської ворожнечі. Однак ситуація різко змінилася після того, як у 1312[89] році новим золотоординським володарем став хан Узбек.

Сьогодні його ім’я добре відоме лише фахівцям із середньовічної історії Русі та тюркських народів, але мало що значить для широкої аудиторії. А дарма. 45 років правління цього хана та його сина (1312–1357[90] ), який продовжував політику батька, значною мірою визначили долі сучасних народів Східної Європи, Центральної Азії та Південного Кавказу. Ось основні звершення Узбека, наслідки яких вплинули на майбутнє сотень мільйонів людей у перелічених регіонах і відчуваються до сьогодні:

• Узбек зумів забезпечити політичну стабільність у Золотій Орді. За його правління вона досягла найбільшого розквіту та могутності[91] . Це сприяло піднесенню міжнародної транзитної торгівлі з Китаю через Туркестан, Поволжя, Кавказ, Крим і далі Чорним морем до Європи[92] . Оскільки більшість купецтва та адміністративного апарату Золотої Орди становили мусульмани тюркомовних міст Туркестану, передусім Хорезму[93] , упродовж усього цього торговельного маршруту запанувала тюркська мова[94] (за Узбека монгольська мова вийшла з офіційного вжитку[95] ). Саме в період правління цього хана тюркська стала основною мовою Золотої Орди[96] . За активної участі представників народів Туркестану, Поволжя, теперішнього Азербайджану[97] сформувалася спільнотюркська мусульманська культура[98] . Її розквіт[99] припав на 1330-ті – 1360-ті роки. Усе це сприяло формуванню етнокультурної спільноти[100] предків сучасних тюркських народів Росії, Центральної Азії та Кавказу.
• Під впливом суфійських проповідників із Туркестану[101] Узбек перетворив іслам, принаймні де-факто[102] , на державну релігію[103] й активно її поширював[104] . Особливо він опікувався суфізмом[105] , який відігравав домінуючу роль[106] в ісламізації тюрків. Усе це прискорило й посилило навернення до нової віри предків поволзьких і кримських татар[107] , башкирів[108] , тюркських народів Центральної Азії[109] . Саме спадщина Узбека, який іменувався на золотоординських монетах «Султан справедливий з ласки Аллаха»[110] , значною мірою забезпечила популярність суфізму[111] в Туркестані, Поволжі та Сибіру аж до початку ХХ ст. Водночас релігійна політика цього хана мала величезні наслідки для формування майбутньої московсько-російської державності та її імперської ідеології. До цього інтелектуальні та владні еліти російських князівств сприймали монголо-татар просто як чужинців-язичників. Попри те, що православна церква за Узбека мала офіційне визнання[112] , ханську підтримку та різноманітні пільги[113] , саме з повідомлень літописців про його «входження» до «богоогидної віри сарацинської[114] [мусульманської]» у сприйнятті російських книжників починається[115] протиставлення православ’я і «татарського» ісламу. Із 1380-х років під впливом церковних авторитетів цей культивований релігійний антагонізм став однією з головних «скрєп» імперської ідеології регіональної експансії, що зароджувалася в Москві.
• Прийнявши іслам, Узбек відмовився від запозиченої в Монгольської імперії китайської системи[116] централізованого збору й розподілу ресурсів. Разом із релігією він перейняв середньовічну ісламську модель державного управління[117] . Це означало делегування як заохочення місцевим елітам, що прийняли іслам[118] , управлінських функцій і широких повноважень, зокрема спадкове надання права збору податків за службу. Таке нововведення в межах адміністративної реформи 1320-х – 1330-х років[119] створювало умови для децентралізації та сепаратизму[120] в разі ослаблення верховної влади. Унаслідок цього тюркська етнополітична єдність в особі Золотої Орди виявилася приреченою. І вона справді дуже швидко розпалася після смерті сина Узбека. Своєю чергою, уламки імперії у вигляді ворогуючих між собою й слабких державних утворень стали жертвою більш монолітного й енергійного сусіда, якому вдалося не лише запозичити[121] , а й суттєво розвинути[122] ключові компоненти доісламської моделі влади Золотої Орди. Таким її найуспішнішим спадкоємцем стало Московське царство. Невипадково, як буде показано далі, інститут російської монархії, що зазнав перетворень за Івана Грозного, спирався на ханську легітимність золотоординської традиції. А сам перший цар Московії ревно домагався міжнародного визнання свого царського статусу як рівного тюркським спадкоємцям Золотої Орди – ханам Криму, Казані та Астрахані. Та ще більшою іронією є те, що саме при дворі Узбека предки самого Івана Грозного по материнській лінії здобули небувалу доти політичну вагу та регіональний вплив[123] . Створена їхнім нащадком держава на час покорення Ериванського ханства поглинула вже близько 75% колишніх територій Золотої Орди[124] .
• Російська імперія піднялася на потужному фундаменті Московського царства. Воно ж виросло з Московського князівства, яке зміцніло й здобуло домінування над іншими землями Північно-Східної Русі саме завдяки Узбеку. В енциклопедичному довіднику, виданому державним Комітетом інформації та архівів Казахстану, підкреслюється: «За часів правління Узбека Султана Мухаммада помітно посилюється роль Москви та московських князів на Русі. Узбек Султан Мухаммад підтримував московських князів Юрія та Івана Калиту[125] …». Авторитетний казахстанський дослідник додає: «Саме за правління Узбека… були створені умови для зміцнення самостійності та економічної могутності Московського князівства[126] ». Російські історики підтверджують, що цей «Захисник миру і віри»[127] справді робив ставку[128] на обох братів. Старший із них, Юрій Данилович, у 1317–1318 роках майже два роки провів у ставці нового хана – саме в період формування його східноєвропейської політики. Узбек так уподобав[129] московського князя, що навіть видав свою сестру заміж за нього[130] . Юрій задумав стати «єдиним посередником[131] » між ханом і рештою російських князів. На батьківщину він повертався вже в супроводі[132] великого татарського загону, який мав завдання придушити його тамтешніх суперників. Глава московської митрополії православної церкви, яка слугувала важливим інструментом політики Золотої Орди у Східній Європі, тонко вловив ханські вподобання й поспішив переїхати[133] до третьосортної Москви. Такий крок впливового священнослужителя суттєво виділив невелике князівство[134] з-поміж російських володінь Узбека. Відтоді «спостерігається піднесення Москви та статусу московських князів[135] ». Однак це викликало гостру реакцію одного із суперників, і Юрія було вбито[136] . Його брат, Іван Калита, шляхом доносництва й підкупу[137] , швидко зумів домогтися особливої прихильності хана. І той зробив його своєю «правою рукою[138] » у російських справах. У 1328 році Узбек офіційно підніс Калиту над володарями інших областей, проголосивши великим князем «всієї Русі»[139] . Він став там єдиним представником[140] золотоординської влади. І до його синів хан ставився «із любов’ю[141] ». Після смерті Калити титул великого князя був дарований його синові[142] . Але найголовніше: Узбек надав своєму московському фаворитові прерогативу від імені ханської влади збирати податки[143] з усієї Північно-Східної Русі. А для цього були потрібні чиновники й апарат примусу[144] . До появи монголо-татар у російських князівств не існувало системи регулярного оподаткування[145] . У такий спосіб Москва під заступництвом Узбека отримувала можливість, користуючись золотоординським досвідом, напрацювати власну систему повноцінної влади. Так «розпочався процес будівництва централізованої російської держави із самодержавною владою[146] ».
• До того ж саме в цей час до Москви почала переїжджати тюркська знать[147] , яка інтегрувалася у систему управління, що формувалася. Тривала участь у виконанні ключових адміністративних функцій, у тісній взаємодії із золотоординськими чиновниками та знаттю, дозволила московським правителям запозичити[148] елементи ханської моделі владарювання, а також зразки імперського палацового й дипломатичного етикету[149] . Не менш активно переймали в татар передові на ті часи технології – із виплавлення чавуна, у друкарській справі, сільськогосподарські знаряддя, озброєння[150] . Ба більше, «у князя тепер опинявся під контролем значний потік грошових коштів і матеріальних ресурсів, які збиралися ним на користь Джучидів[151] ». Водночас, забезпечуючи інтереси сюзерена, васал мав право подбати й про себе. Москва отримала ще одну величезну перевагу над більшими російськими володіннями. Скільки срібла, хутра, зерна й худоби залишалося в її правителів[152] , достеменно знали лише вони самі та їхнє найближче оточення. Це зробило Калиту «найбагатшим серед усіх російських князів»[153] . Невипадково саме наприкінці 1320-х – на початку 1330-х років у Москві з’явилися перші кам’яні будівлі[154] , а через десять років місто взагалі було перебудовано й розширено та зведено новий Кремль[155] . Паралельно, користуючись протекцією «Захисника миру і віри», московський великий князь масово розширював власні володіння[156] . Та на цьому благодать ханського покровительства не вичерпувалася. Узбек неодноразово відряджав на Русь війська[157] для підтримання покірності інших князів, декотрі з яких навіть зазнали страти[158] . Їхні вотчини розорювали[159] , а населення силоміць виводили. Літописець одного з князівств, що змагалися з Москвою, оповідаючи про події часів хана Узбека, скаржився, що його воєначальники «наїхавше великою силою велике насильство почаше творити[160] ». До того ж московське керівництво, викликаючи почуття помсти сусідніх правителів[161] , відверто сприяло татарським утискам одноплемінників[162] . А в низці російських міст скаржилися й на відверте московське «насильство» під покровительством хана[163] . Так, руками його воєначальників і сановників[164] , а в інших випадках самостійно Москва усувала конкурентів. Водночас населення російських регіонів, які регулярно зазнавали загрози або спустошення, переселялося до квітучого Московського князівства[165] . Тамтешній літописець другої половини XIV ст. засвідчив: після того, як Узбек підніс Калиту над іншими князями, «бисть відтоді тиша велика на 40 літ[166] ». Протягом настільки тривалого для того часу періоду стабільності Москва швидко зміцнювалася[167] , підконтрольна їй територія розширювалася[168] , населення зростало[169] , а суперники слабшали. У 1333 році кафедра митрополита (глави православної церкви) Київського і всієї Русі вже була на постійній основі перенесена до Москви[170] . А в 1354 році митрополитом було призначено представника московської владної еліти[171] . Унаслідок усіх цих подій Москва стрімко вирвалася вперед у боротьбі за лідерство в консолідації Північно-Східної Русі. Саме за ці 40 років виникло ядро майбутньої Московської держави[172] . Один із найавторитетніших істориків російського середньовіччя, Греков, визнавав, що саме «у середині XIV ст. головним центром Північно-Східної Русі стала Москва[173] ». За оцінками російських дослідників, «Москва наприкінці XIV ст. перетворилася на політичний і великий економічний центр значного державного утворення[174] ». Підконтрольні їй землі тепер у кілька разів перевищували за розміром[175] те, що вона мала за десять років до приходу до влади хана Узбека. Так відбувалася «закладка міцного фундаменту… майбутньої Московської держави[176] ». «Величчю своєю Москва зобов’язана ханам[177] », – пояснював один із засновників російської історичної науки Карамзін. А сучасний американський дослідник підсумовує: «Перетворення московських князів на великих князів Московських, а згодом на царів усієї Русі було немалою мірою результатом політики золотоординських ханів[178] »

Відомі російські історики 2020-х років, відмовившись від упередженої радянської концепції згубного «монголо-татарського іга», намагаються всіляко обходити роль тюрксько-мусульманських ханів у піднесенні Москви (яскравим прикладом є інтерв’ю[179] , дане в липні 2025 року професором Константином Єрусалимським професійному історичному YouTube-каналу Proshloe).

Зародження російської імперії та початок експансії на мусульманський Схід

Після смерті сина хана Узбека наприкінці 1350-х років Золота Орда поринула в хаос і анархію[180] . «І бисть в Орді замятня велика»[181] , – писав російський літописець. Десятки претендентів на владу, люто винищуючи суперників та їхніх родичів, із шаленою швидкістю змінювали один одного[182] в золотій ханській юрті[183] . Ситуація у країні значно ускладнювалася через низку надзвичайно руйнівних явищ. Саме у 1350-х роках у Китаї спалахнуло повстання проти правлячої там монгольської династії, а у Криму й на Чорному морі розгорнулася війна двох італійських республік[184] за контроль над цим західним вузлом міжнародної торгівлі. У результаті цих подій і боротьби за владу в самій Золотій Орді караванний маршрут із Китаю до Європи, що пролягав через її міста[185] , занепав[186] . Доходи золотоординських ханів і місцевої знаті різко скоротилися[187] . Тоді ж утратила ханські пільги й московська православна церква, що ще більше загострило і без того її вороже ставлення до центральної влади[188] . А в різних частинах Золотої Орди розгорілася запекла сутичка за ресурси[189] . Вона ставала дедалі кривавішою на тлі засухи й пожеж, що почалися внаслідок зміни клімату[190] . До всіх цих лих додалися епідемії чуми, що тривали з 1345 до 1396 року[191] . Результатом стала величезна смертність, масовий відтік населення, занепад господарства, спустошення міст, голод[192] . У 1395–1396 роках руйнівний похід Тамерлана, «монарха, якому небеса квапляться підкоритися»[193] , остаточно добив цю колись могутню державу[194] .

«…Утворення Московської держави… мало безпосередній стосунок до падіння держави Джучидів»[195] . Показово, що саме на тлі загострення кризи в Золотій Орді у 1367 році московський правитель «усіх князів російських привожаше під свою волю, а які не повиновахуся волі його, а на тих нача посегати…[196] ». Водночас «зміцніла Русь… починає посилювати свої агресивні дії[197] ». У 1372 році, рівно через 15 років після смерті сина й наступника хана Узбека, московські воєводи збудували фортецю на землях мишарських татар[198] (один із субетносів народності поволзьких татар, що формувалася). То був перший випадок експансії Москви на територію тюрків-мусульман. Та фортеця стала форпостом російської колонізації теперішніх Республіки Марій Ел та Чувашії[199] , а також подальшого просування Москви у східному та південно-східному напрямках. Уже у 1376 році московський великий князь організував масований похід[200] на територію теперішнього Татарстану[200] . Цей регіон мав важливе положення[201] в адміністративній системі й транзитній торгівлі агонізуючої Золотої Орди. Про прагнення Москви вже тоді встановити там власний контроль свідчать призначення свого намісника та заснування митниці[202] на торговому шляху, що проходив по річці Волзі. Похід 1376 року – знакова подія, яка стала водорозділом у московсько-тюркських відносинах. Іще формальний васал Золотої Орди уперше продемонстрував військову ініціативу проти ослабленого сюзерена та провів велику наступальну операцію на його території.

У 1370-х роках Москва фактично вийшла з покори золотоординським ханам[203] , що слабшали й часто змінювалися. Вона дедалі рідше та в менших обсягах сплачувала «вихід» спадкоємцям Узбека[204] , що ще сильніше підривало їхнє економічне становище[205] . До кінця 1370-х «фінансові відносини Москви та улусу Джучі… повністю припинилися»[206] . Водночас Москва «продовжувала збирати належні податки з інших російських земель, але робила це вже на свою користь»[207] . Як свідчив літопис: «злата и сребра и богатьства много наплънися земля Московскаа»[208] . «Накопичені ресурси стали сприяти зростанню впливу Москви, а її зміцнення стало головним підсумком політичного хаосу в улусі Джучі»[209] .

Саме в 1370-х роках[210] у Москві уперше на території Північно-Східної Русі[211] розпочалося карбування власних монет[212] . Спочатку вони наслідували золотоординські монети[213] вже покійних хана Узбека та його сина. Очевидно, періоди їхнього правління вважалися в Москві еталонними. Майже одночасно російська мова запозичує з татарської слово «деньга» та іншу фінансову термінологію, включаючи такі слова, як монетний «чекан» і «казна» («казначей»)[214] . Водночас «деньги» згадуються лише у джерелах Московського великого князівства[215] . Усе це – ознаки зростаючого накопичення матеріальних ресурсів, економічного піднесення, що виражалося в інтенсивному розвитку ремесла і внутрішньої торгівлі (для чого й знадобилася власна монета)[216] .

Московське князівство «не просто стало домінуючою силою на російських землях, але й узяло на себе функції, що раніше належали улусу Джучі… Добре видно прагнення російських князів копіювати систему управління залежними територіями… Московське князівство вже було досить ефективною організаційною копією джучидської держави»[217] .

У 1380 році війська російських князів, об’єднані Москвою[218] , завдали поразки золотоординській армії під проводом узурпатора Мамая. Ця подія увійшла в історію під назвою Куликовська битва. Символічно, що в тій битві московський пращур (Дмитро Донський) першого «царя всієї Русі» Івана Грозного здолав його тюркського прародителя (по материнській лінії – Мамая).

Після цієї перемоги Москва активізувала експансію на схід[219] . У 1392 році[220] до неї офіційно переходять землі мишарських татар. У 1399 році її воєводи вперше беруть Казань[221] , «і много бесермен і татар побиша»[222] . У 1431 році[223] Москва захопила одразу два князівства[224] , які ще недавно входили до складу Золотої Орди і розташовувалися на територіях нинішніх Татарстану, Чувашії та східної Мордовії.

«Москва в першій половині XV ст. почала діяти активніше щодо татар, придивлялася до слабких сторін татарського політичного життя і шукала можливості використати їх на свою користь. Московські дипломати вміли укласти союз із кимось із суперницьких ханів і за допомогою такого союзника послабити більш небезпечного сусіда».[225]

До 1460-х років Золота Орда остаточно розпалася на низку нестійких і недовговічних ханств та орд[226] . Симптоматично, що саме тоді в російській мові замість колишньої назви «Русь» набуває поширення термін «Росія»[227] .

З 1460-х років «московський уряд усе частіше йшов на відкритий розрив із правителями Орди[228] ». У 1460-ті – 1480-ті роки Москва підкорила деякі території Приуралля та Західного Сибіру[229] . Показово на цьому тлі, що у 1462 році до Москви вперше прибуло посольство правителя Східної Грузії, який називав себе «меншим холопом» московського великого князя[230] . Очевидно, звістка про його зростаючу могутність на Сході вже дійшла до Південного Кавказу. Водночас Московія, як почали називати це князівство європейці, почала регулярно здійснювати походи на Казань (1467–1469[231] , 1478[232] , 1486–1487[233] , 1506[234] ).

У 1480 році найбільший зі спадкоємців золотоординських ханів[235] задумав силою повернути росіян до покори[236] . Але час уже було втрачено. Два війська підійшли впритул одне до одного[237] , але до широкомасштабного зіткнення не дійшло. Татари на власні очі переконалися, що міць супротивника зросла[238] . І хоча московити відступили першими, татари теж відступили з настанням лютих морозів[239] . Московське князівство здобуло повну самостійність[240] . Фактична капітуляція головного спадкоємця Золотої Орди була сприйнята як велика перемога Москви[241] . Це підвищило її регіональний авторитет і розпалило апетити на майбутнє. Саме тоді один із провідних авторитетів російського православ’я вперше окреслив довгострокову перспективу експансії та поглинання уламків імперії хана Узбека: Господь «нам і їх поневолить»[242] . Майже одночасно великий московський князь «випустив монети, де його ім’я арабською мовою містилося там, де зазвичай писалося ім’я хана[243] ». Це відверто свідчило про прагнення «виступати законними правителями земель, що входили до Золотої Орди[244] ». З її крахом на гігантських просторах Євразії виник вакуум влади, який невдовзі заповнила нова імперія, що зароджувалася[245] . «Московська держава з її значними ресурсами та високим ступенем концентрації влади з кінця XV століття поступово ставала домінуючою силою у Східній Євразії. Фактично Москва замінила в такій ролі улус Джучі[246] ».

У 1487 році Москва вперше, майже на два десятиліття, установила протекторат над Казанським ханством[247] . У такий спосіб держава, що була одним із двох основних тюркських спадкоємців Золотої Орди[248] , уперше стала васалом Москви[249] .

Підвищенню статусу Московського князівства сприяло й падіння Візантії після османського завоювання Константинополя у 1453 році[250] . Москва стала єдиним державним центром східної гілки християнства – православ’я. Тим більше, на відміну від ромеїв, московити демонстрували щораз більшу здатність не лише протистояти тюркам-мусульманам, а й успішно вести експансію на їхніх землях. Парадокс полягав у тому, що і в цей час військова міць Москви зростала багато в чому завдяки самим татарам[251] . У міру розпаду Золотої Орди на службу до великих князів московських переходило дедалі більше тюркської знаті зі своїми великими загонами. Це сприяло посиленню військової могутності московських великих князів[252] і їхньому успіху в підкоренні решти земель Північно-Східної Русі[253] . Усі ще самостійні російські князівства були підкорені Москвою із 1456 по 1521 рік[254] . Тоді ж до неї вперше відійшли землі[255] теперішньої північної України та південно-східної Білорусі.

Взяття Константинополя (1453 р.). Діорама. Фото зроблено у Військовому музеї Стамбула.

Із приростанням територій швидко примножувалося підконтрольне населення, збільшувався мобілізаційний ресурс війська, підвищувалися податкові надходження[256] . До того ж річкові та сухопутні торгові шляхи з Азії до Європи, що пролягали по землях Північно-Східної Русі[257] , тепер опинилися під контролем Москви. Вона перетворилася на один із найбільших центрів товарообміну Східної Європи[258] . Зростали доходи скарбниці. Приплив срібла та хутра до засіків великого князя не лише дозволяв збільшувати військові контингенти[259] , а й приваблював на службу щораз більшу кількість європейських учених, майстрів, фахівців військової справи, особливо пушкарів[260] .

Стрімко збільшувався розрив у потенціалі збройних сил Московії та ворожих між собою тюркських ханств і орд. В їхніх очах не просто зростав її авторитет – великий князь сприймався як один зі спадкоємців золотоординських властителів[261] . Із 1500-х років «кримські та ногайські грамоти до Москви… починалися словами "Великого улуса великому князю" (таке саме поняття входило до повного титулу кримського хана), тобто поняття "Великий улус", що раніше слугувало офіційною назвою Золотої Орди, почало самими постординськими ханами застосовуватися до Московської Русі»[262] . У 1519 році батько знаменитого Івана Грозного, великий князь Василь III, уперше зумів призначити свого ставленика[263] правителем Казанського ханства. Коли ж ця маріонетка була повалена внаслідок повстання, Москва тричі у 1523–1524 та 1530 роках надсилала великі військові контингенти до Казані[264] . «Московські воєводи ледь не взяли міста, але поступилися проханням казанців, які обіцяли повну покору великому князю»[265] . Тоді ж у правлячих і церковних колах Московії вперше виникли думки про практичну можливість повної анексії Казанського ханства і розпочалися приготування до цього[266] .

На тлі всіх цих драматичних змін кінця XV – початку XVI століть відчутно зростав міжнародний статус Московії[267] . Активізувалися закордонні зв’язки[268] . До Москви подалися європейці[269] , що невиразно уявляли собі Росію як дуже сувору та надзвичайно холодну варварську країну[270] . Але, познайомившись із нею ближче, німці, голландці та англійці не визнали Московію цивілізованою державою. Для них Європа закінчувалася десь на околицях Риги та Ревеля (теперішній Таллінн). А тут була «підла рабська країна», де «крім царя, усі холопи» – навіть представники родової знаті, що дуже дивувало європейців (у європейських державах аристократія, самостійні міські громади та церква обмежували силу центральної влади, що робило неможливим установлення деспотичної системи правління[271] ). «Російські люди перебувають у великому страху та послуху…; вони принизливо просять, щоб їм дозволили служити великому князю…»[272] , – відзначав англійський мандрівник, що відвідав Москву у 1553 році. Його співвітчизник, який побував там чотири роки по тому, додавав у розповіді про російського монарха: «Свій народ він тримає у великій покорі»[273] . Австрійський дипломат Герберштейн, що двічі бував там і став основоположником західноєвропейської русистики, відзначав особливу «государеву тиранію». За його словами, «своєю владою над підданими, як світськими, так і духовними, [московський князь] Василь перевищував усіх інших монархів… Піддані вважають його виконавцем волі Божої…»[274] . Але воістину еталонного масштабу «тиранія государева» досягла за сина Василя III, який увійшов в історію як Іван IV Грозний.

Східний фундамент російського авторитаризму

У XIV–XVI століттях, зокрема протягом тривалого часу під покровительством хана Узбека та його сина, московські правлячі та церковні еліти змогли створити оптимальну концепцію управління для євразійської імперії, що зароджувалася. Вони гармонійно поєднали[275] спадщину православної великодержавної ідеології Візантії[276] з моделлю управління Золотої Орди, що включала різні компоненти мусульманської, китайської[277] та монгольської систем владарювання[278] . Так сформувалася російська концепція державності. І якщо з часом православна складова майже нівелювалася, особливо в радянський період, то золотоординські підвалини вже понад 500 років залишаються незмінними. Найфундаментальніші з них:

• Сакралізація влади – ідейна основа легітимації влади в Монгольській імперії, у Золотій Орді та Московії. Монголи перейняли цю традицію в попередніх східноєвразійських імперій гунів та давніх тюрків[279] . У їхньому загальному уявленні «Небу подібний» верховний правитель був «поставлений Небом», воно «дарувало» йому владу та державу[280] . З перетворенням ісламу на панівну релігію за Узбека «хан отримував санкцію на владу іменем Аллаха»[281] . З другої половини XIV ст. особливістю золотоординської політичної культури «була віра в божественну харизму правителя…, завдяки якій він здійснював роль посередника між богом і народом»[282] . Висування ідеї московської монархії, уперше в 1480 році, обґрунтовувалося, хоч і у протиставленні московського государя «хибному» татарському «царю»[283] , проте за допомогою тюркських прийомів сакралізації. З одного боку, великий московський князь оголошувався «пастирем» православних російських людей[284] , а з іншого – «Богом затвердженим царем»[285] . Ті самі засоби легітимації застосовувалися у 1547 році й щодо першого «боговінчаного царя» Московії Івана Грозного[286] . В офіційному літописі підкреслювалося, що він «ні з ким не радиться, а діє за настановою Провидіння Божого»[287] . А на початку 1560-х митрополит урочисто іменував його «богодарованим…, і благовірним і боговінчаним царем»[288] . Тюрксько-монгольська та золотоординсько-ісламська концепції сакралізації влади були оформлені московськими ідеологами[289] у православну фразеологію.
• Абсолютна, «нічим не стримувана», деспотична влада верховного правителя за зразком ханської деспотії[290] . Засновник монголо-татарської імперії, спираючись на китайську традицію єдиновладдя[291] , «зосередив у своїх руках[292] , а отже, й у створеній ним державі всі повноваження, які раніше належали племенам». Те саме зробили московські правителі, підкоривши собі решту князівств Північно-Східної Русі. «Перехід до деспотичної центральної влади[293] , пов’язаної зі східним типом, поширеним у Джучидській державі, сприяв посиленню влади російських князів і, зрештою, найсильнішого з них – Московського князя». А Іван Грозний надав необмеженій монаршій владі ще й богословське обґрунтування[294] .
• Опора правителя на силову компоненту[295] для контролю за підвладним населенням та задля експансії. Ця компонента становила основу монгольської системи управління[295] , створеної з урахуванням досвіду та особливої ролі військово-адміністративного апарату в китайській імперській традиції[296] . «…Московські князі завдяки Джучидам отримали монополію на насильство у власному суспільстві». Це «створило підґрунтя для централізації влади та зробило можливим появу централізованої держави.[297] У зв’язку з тим, що монополія на насильство в Московському князівстві з’явилася внаслідок запозичень із держави Джучидів, вона мала деспотичний характер[297] , більш типовий для східних централізованих держав». На рубежі XV–XVI століть із переходом татарської знаті зі своїми військовими загонами на службу до діда Івана Грозного в Московському князівстві з’явилася практика безжальних розправ із внутрішньою опозицією[298] . Звідси – «щораз більші претензії на широку свободу владарювання, на повну свободу від підпорядкування традиційному, зазвичай правовому устрою князівської діяльності…». Тому за Івана Грозного створення спеціальних військ[299] стало одним із перших заходів після заснування монархії. На такій основі виникла сумнозвісна опричнина – особиста гвардія царя, призначена для проведення репресивно-каральної політики. І навіть концепція насильницького придушення опозиції та потенційно неблагонадійних елементів будувалася на сакралізації влади й була покликана посилити її шляхом вселення релігійного страху в підвладне населення – «... за допомогою опричнини цар намагався відтворити картину Страшного суду, і сам, прирівнявши себе до Бога, карав і милував своїм судом[300] ».
• Жорстка централізація влади (за китайською моделлю[301] через раннє золотоординське посередництво), що дозволяла концентрувати матеріальні та людські ресурси задля поширення свого впливу на дрібніших і роз’єднаних сусідів; а також придушення будь-яких спроб народного самоврядування та самостійності локальних еліт. До Золотої Орди влада московських князів «була найсерйознішим чином обмежена[302] різними формами місцевого самоврядування». Князі правили шляхом компромісів[303] зі своїми громадами. Але за допомогою золотоординських ханів[304] Москва змогла позбутися цих пережитків племінної слов’янської демократії. «Об’єднання Великоросії здійснилося шляхом руйнування всіх місцевих, самостійних політичних сил на користь єдиної великокняжої влади»[305] . Як зазначав стосовно цього один із засновників російської історичної науки Карамзін, «Змінився внутрішній порядок державний: усе, що мало вигляд свободи та давніх громадянських прав, звузилося, зникло…»[306] . До того ж «із Орди московські государі запозичили[307] елементи системи центральних органів виконавчої влади, принципи її формування, структури, функції».
• Верховенство государя і його ставлеників над писаними законами – одвічне джерело чиновницького свавілля і «мздоїмства», засвідченого в літописних хроніках, тобто корупції (як зазначалося вище, збираючи «вихід» золотоординським ханам, вважалося нормою, що великі князі московські дбають і про власні інтереси). «…Відбуваються дивовижні зловживання…, посадові особи приховують істину»[308] , – дивувався московським англійський мандрівник, який відвідав Москву в 1553 році.
• Беззаперечна підпорядкованість церкви державі – як у разі православного, так і мусульманського духовенства; обмежена толерантність до іновірців, насамперед до мусульман, в обмін на повну лояльність. У 1563 році Іван Грозний зазначав: «А й у нас у нашій землі багато людей мусульманського закону служить, а живуть за своїм законом[309] ». Сім років по тому посланець Московії в Стамбулі розповідав султану: «А ті казанські люди, які нашому государю правдою служать, ті й тепер у государевому жалуванні по своїх місцях живуть, а від віри государ їх не відводить, мольбищ їх не руйнує[310] ». У цьому плані перший московський цар практично повторював[311] китайську за походженням модель релігійної політики монголо-татарських ханів[312] , зокрема Узбека[313] .
• Імперське прагнення до територіальних розширень – ведення завойовницьких війн було однією із трьох головних функцій[314] верховного правителя в монгольській доктрині державної влади. А з коронацією Івана Грозного могутність московського царя визначалася числом підкорених країн та масштабами завоювань[315] .

Поява першого царя «всієї Русі»[316] та його тюркська легітимація

Розробка ключових компонентів цієї концепції державності та початок її реалізації були відзначені безпрецедентною подією в російській історії. У 1547 році великий князь московський Іван IV (Грозний) став першим царем всієї Русі[317] . Ані його батько, ані дід не наважувались прийняти цей титул[318] . Москва стала «царським градом».

Офіційний літопис зображав цю подію як «початок нової ери в світовій історії»[319] . Але, за винятком придворної челядi та вищої знаті, таке епохальне нововведення простий люд Московії не помітив, а іноземні володарі спершу не визнали[320] .

У 1549 році посли короля Польщі та великого князя Литовського навідріз відмовлялися приймати від Івана IV документи, підписані новим царським титулом, «говорячи, що раніше такого не бувало»[321] . Молодий монарх примхливо вимагав від своїх наближених негайно спрямувати війська на Литву, аби хоча б найближчий західний сусід визнав його новий титул і особливий статус[322] .

Чому особливий? Бо «цар» – слов’янська калька з Caesar (Цезар) Римської та Візантійської імперій, але царями російські літописи називали насамперед саме ханів Золотої Орди[323] . «Страшний титул царя» у російській традиції означав «дотепер переважно татарських ханів, верховних повелителів, перед якими схилялися наші князі»[324] , – пояснював один із найвизначніших російських істориків Соловйов. Із урахуванням цього золотоординського спадку, із присвоєнням такого титулу заявка Івана IV на великодержавну перспективу – очевидна. Але ще суттєвіше, що на момент першої московської коронації аналогічний титул і справді царський статус мали лише хани найзначніших тюркських державних утворень, що виникли на уламках Золотої Орди (Казанське, Кримське, Астраханське ханства[325] ), та правителі чотирьох великих імперій. Троє з них очолювали держави мусульманські – османський султан, перський шах та туркестанські Шейбаніди. У такий спосіб 17-річний великий князь Московії, самовільно присвоївши собі такий багатозначний титул, одразу «піднісся» над «нечестивими королями»[326] майже всієї Європи[327] , позначив «конкурентів» на Сході[328] та свою претензію на золотоординську спадщину[328] . Перший московський цар навіть наочно підкреслював свою наступність не лише від візантійських монархів, а й від Джучидів: за свідченням англійського мандрівника, його шатро було вкрите золотою парчею[329] – так само, як ханська юрта, символ золотоординської влади.

Певною мірою, завдяки походженню Іван IV мав право на такі масштабні амбіції. Його бабуся по батькові[330] походила з останньої імператорської династії Візантії[331] (яка, між іншим, тісно співпрацювала із Золотою Ордою[332] ), а по материнській лінії він, мовляв[333] , мав спільних предків із самим Чингісханом[334] і був нащадком[335] золотоординського узурпатора[336] Мамая[336] . Тюркські союзники та маріонетки Москви улесливо називали Івана IV «Білим падишахом» і приписували йому походження від самого Чингісхана[337] . Але окрім відвертих підлабузників, залежних від волі новоявленого монарха, неявні генеалогічні регалії в той час мало кого цікавили. І ще меншою мірою вони були відомі широкому загалу.

І що ж робити? Усе дуже просто: використовуючи силу, накопичену з часів Узбека, новопостале царство мало поглинути уламки Золотої Орди[338] . Успадкованим від предків, створеним під заступництвом «Захисника миру та віри», перший цар «всієї Русі» мав право користуватися повною мірою. І по батьківській, і по материнській лініях – хто в Москві (Іван Калита з синами), а хто при «білому шатрі» ординському[339] – пращури Івана Грозного вірно служили хану Узбеку.

У серпні 1552 року 150-тисячне московське військо[340] , у складі якого були литовські, німецькі та італійські військові фахівці[341] , під проводом царя підійшло до Казані. 2 жовтня місто було взято[342] . За свідченням самого Івана IV, казанців «резаху аки свинеи нещадно, і кров їхня вулицями текла»[343] . Він зазначав: «безчислено мертвих бисть… ріки ж по всьому місту з крові їхньої розлилися, і потоки палаючих сліз протекли… коням же і людям у крові по коліна бродити[344] ». Цар наказав порахувати загиблих мешканців міста: «…більш 190 000 побитих Казанських людей усіх, малих і великих, старих і молодих, чоловічої статі та жіночої[345] » (російських воїнів полягло 15 355 осіб). Хроніст того часу додає: «А місто все вигоріло…[346] ». Як випливає з літописних записів, «Убитих виявилося так багато, що по всьому місту не було місця, де можна було стати не на мертвого; а біля царського двору та по ближніх вулицях купи убитих здіймалися на рівні з міськими стінами; рови були ними заповнені…[347] ». Примітно, що під час боїв за місто у ньому перебувало чимало вихідців зі Шемахи (теперішній Азербайджан) та вірмен[348] .

Цар Іван IV завойовує Казань у 1552 році. 1894 рік. Художник: Петро Шамшин.

Таких урочистих і щедрих гулянь по всій Русі, особливо в Москві, не було ані до, ані після[349] . То був єдиний випадок, коли Іван IV, який тепер прийняв ще й титул «Царя Казанського», перед усім народом «бяше бо облачен у весь царський сан … у золоті й срібні шати, і златий вінець на голові його з великими перлами і драгим камінням прикрашений, і царська порфіра на плечі його[350] ». Лише тепер простий люд визнав у ньому справжнього царя[351] . «Іоанн, як завойовник цілого татарського царства, зробився героєм в очах Російського народу і прославлявся в його піснях[352] ». А ще через чотири роки, у 1556 році[353] , було взято татарську[354] Астрахань (Хаджі-Тархан[355] ), розташовану на річці Волзі, неподалік від злиття її з Каспійським морем[356] . «Саме підкорення татарських держав Поволжя та Сибіру трактувалося в Росії як початок набуття Іваном IV царської гідності[357] …». Тому російська дипломатія поквапилася розтрубити в європейських столицях, що відтепер Іван IV – справжній цар, і не лише Московії, а й Казанський та Астраханський, і що його неодмінно слід визнавати таким, адже «місце Казанське й Астраханське вічно царське[358] ». Московському посланцеві, відрядженому до польського короля у 1553 році, було наказано[359] на запитання «Чому Іван називає себе царем?» відповідати: «Тому що він, Іван, захопив Казанське ханство». Навіть більш ніж через століття, у 1667 році, російські посли в Іспанії обґрунтовували легітимність московської монархії поглинанням нею Казанського та Астраханського ханств[360] . Тоді ж колишній російський дипломат, який утік до шведів, писав, що лише з підкоренням Казані й Астрахані «учинився він, великий князь, над Московською державою, і над тими взятими царствами… і таким звичаєм у Російській землі почалося царювання[361] ».

Відлік легітимності монархії Московії від підкорення Казанського та Астраханського ханств – двох із трьох основних тюркських спадкоємців Золотої Орди – був підкріплений Іваном Грозним масою запозичень і наслідувань[362] цієї імперії. Ідеться не лише про вже згадане його золоте шатро. Досвід великих ханів відтворювався у сферах управління та оподаткування. Саме на XVI ст. припав початок масованого включення до російської мови тюркської адміністративної та військової лексики[363] . Навіть сам цар уживав тюркізми[364] у своїх письмових творах. А представники татарської знаті невдовзі становили близько 20%[365] служилого стану Московського царства. Загальна ж чисельність татар на службі царя після кончини Івана Грозного сягала близько 50 000 осіб[366] . Вони активно сприяли відтворенню золотоординського досвіду у процесі створення нової євразійської імперії.

Одним із найяскравіших проявів цієї наступності було нестримне прагнення Івана Грозного підпорядкувати собі колишні території Золотої Орди. Причому на цих просторах Москва позиціонувала себе саме як її спадкоємиця[367] . Невипадково від часів цього монарха експансія у східному та південному напрямках стала вже нестримною. Навіть на Кавказі, у його східній частині, Московське царство, а згодом і Російська імперія, відтворювали золотоординську стратегію[368] . Це виявлялося в наполегливому прагненні закріпитися в межах теперішнього Азербайджану та в епізодичних уторгненнях звідти до північного Ірану без реальних зусиль там укорінитися.

Багаторазово примножувати свої володіння коштом ослаблених і роздроблених тюрко-мусульманських сусідів Росії було значно простіше, ніж у виснажливих і багаторічних війнах[369] із технологічно розвиненішим Заходом[370] . Так, до кінця XIX століття вже близько 90% колишніх земель Золотої Орди виявилися поглинутими російською експансією.

Нарощування імперської експансії на мусульманський Схід

Як було вже показано, експансія Москви на мусульманський Схід розпочалася на тлі глибокої кризи Золотої Орди – у 1370-х роках. Відтоді й до XIX ст. головним знаряддям експансії слугувало зведення фортець і оборонних ліній[371] на рубежах російського розселення або у глибині мусульманських володінь. Такі укріплені пункти забезпечували захист слов’янським колоністам і були форпостами для подальших територіальних надбань.

Із 1390-х років московські князі приступили до епізодичних захоплень колишніх земель золотоординської імперії, що розпадалася. До XVIII ст. експансія Москви в мусульманських регіонах відбувалася майже винятково в межах колишніх володінь Золотої Орди[372] або на територіях, які раніше входили до сфери її впливу.

До утворення Московського царства за Івана Грозного цей рух[373] був спрямований майже повністю у східному та північно-східному напрямках – у бік теперішніх Мордовії, Чувашії, Удмуртії, Марій Ел, Татарстану, Приуралля та Західного Сибіру.

Невдовзі після коронації першого царя Московії, із 1549 року, експансія в мусульманському просторі значно розширилася географічно й набула відверто імперіалістичного характеру[374] . Якщо до того московські походи, окрім наживи, у більшості випадків мали на меті розширення й закріплення політичного впливу, то з 1549 року пріоритетом стає великомасштабна анексія мусульманських територій[375] . Розпочалося захоплення земель, які «раніше не просто належали Золотій Орді, а становили її “серцевину”, основу[376] ». Англійський купець, який відвідав Москву у 1557–1558 роках і був прийнятий московським монархом, із захопленням зазначав: «Тутешній цар дуже могутній, бо він здійснив дуже багато завоювань…[377] ». У 1567 році у зверненні Івана Грозного до польсько-литовського правителя особливо підкреслювалося, що московський цар – «багатьох земель володар і завжди прибавитель[378] ». За 37 років царювання Івана Грозного територія Московської держави зросла з 2,8 млн до 5,4 млн кв. км.[379] Вона стала найбільшою державою Європи, й претендувала[380] вже на землі теперішніх України, Білорусі, Молдови, Литви, Польщі, Чехії, Румунії, Угорщини і навіть Австрії.

Переломними віхами стали захоплення Казані (1552) та поглинення Астрахані (1556[381] ), які були столицями однойменних тюрксько-мусульманських ханств. Землі першого з них набували значення як плацдарм московського просування на схід – до Сибіру. Натомість Астрахань традиційно тяжіла до Кавказу[382] , й іще із золотоординських часів була центром торгівлі з Шемахою (сучасний Азербайджан), Персією та Туркестаном[383] . Вона визнавалася основними акторами тодішньої міжнародної політики та подальшими дослідниками як оптимальний форпост експансії в напрямку Кавказу, включно з Ширваном (сучасний Азербайджан), Персією та Центральною Азією[384] . Астрахань, розташована в північно-західному приморському районі Каспію, із кінця XVI ст.[385] перетворилася[386] на російський плацдарм для просування вглиб Кавказу та на важливий пункт збору розвідувальної інформації про цей регіон, включно з Ериванню. «Астрахань – найвіддаленіша фортеця, яку московський цар завоював у напрямку Каспійського моря; він намагається, щоб вона була дуже сильною…»[387] , – зазначав англійський торговець, який побував там у 1558 році.

Із підкоренням Астраханського ханства Москва отримала прямий вихід до Кавказу[388] . Уже в 1550-х роках до московського монарха потягнулися посольства від тамтешніх царків і знаті[389] . Загалом же Московія істотно розширила географію та посилила рух у східному й південному напрямках. Про це свідчать такі знакові події:

• 1554–1558: Московії підпорядкувалася основна частина Башкирії[390] .
• 1559: перший великий похід московитів на Крим[391] .
• 1560: війська Московії з Каспійського моря атакували столицю Тарковського шамхальства тюрків-кумиків – місто Тарки[392] (нині входить до муніципальних меж столиці Дагестану Махачкали).
• 1567: московські війська спорудили свою першу фортецю на Кавказі[393] – на території нинішньої Чечні.
• 1573: московські війська придушили татарське повстання в Нижньому Поволжі й остаточно оволоділи цим регіоном[394] (сучасні Астраханська, Волгоградська області, південь Саратовської та захід Калмикії); було захоплено столицю ще одного тюркського державного утворення – Ногайської орди, що перебувала на заході теперішнього Казахстану.
• 1586–1598: московські війська розгромили Сибірське ханство («татари захищалися відчайдушно»[395] ), підкорили місцеве населення та розпочали зведення фортець і міст у Західному Сибіру[396] .
• 1586: цар Московії вперше прийняв у підданство одного із правителів Південного Кавказу[397] – володаря Кахетії (Східна Грузія), «якому загрожували з одного боку турки, з іншого – перси[398] ».
• 1591: війська Московії захопили й спалили[399] місто Ендирей у центральному Дагестані.
• 1593: війська Московії на короткий час захопили Ендирей і Тарки.[400]
• 1604: десятисячне військо Московії на короткий час захопило Тарки, Ендирей і Карабудахкент (центральний Дагестан)[401] ; проти нього виступили загони турків і горян, московити були змушені відступити, і більшість із них загинула.
• 1632: Якутія, яка вдвічі перевищувала за територією всю Західну Європу, була оголошена володінням Московії.[402]
• 1696: московські війська захопили Азов[403] , який понад два століття слугував найважливішим опорним пунктом Османської Туреччини в регіоні на північ від Чорного моря з виходом на оперативні напрямки – Крим, Західний Кавказ, Поволжя.

Початок московсько-турецької дружби-конфронтації

Посилення Московського князівства наприкінці XV – на початку XVI ст. призвело до нарощування торговельних зносин[404] і встановлення дипломатичних контактів з Османською державою[405] , яка саме у 1470-х – 1480-х роках закріпилася на північному узбережжі Чорного моря (включно з Кримом)[406] . У 1522–1530 роках дипломати Московії серйозно розраховували укласти союз із Туреччиною[407] . Проте розпочата в 1549 році імперіалістична експансія Московського царства[408] у східному та південному напрямках наперед визначила їхнє зіткнення.

Уже в 1549–1552 роках Туреччина, яка на той час стала найсильнішою військовою державою Європи[409] , докладала зусиль для створення антимосковської коаліції з кількох мусульманських держав-уламків Золотої Орди[410] . У 1552 році, намагаючись зірвати московське захоплення Казані, турецькі війська спільно із кримськими татарами атакували Тулу[411] . Сім років по тому, під час першого великого походу царських військ на Крим, вони вперше захопили турецьких полонених[412] . У 1569 році на територію Московії, розраховуючи звільнити Астрахань, уторглося велике османське військо[413] . Ця подія вважається першим із 12 військових зіткнень Росії та Османської імперії[414] у період XVI–XX століть[414] (невдача Астраханської експедиції спонукала Туреччину до захоплення східної частини Південного Кавказу[415] ). А вже в 1571 році[416] за наказом султана на Москву рушило об’єднане стотисячне військо кримських татар, турків і північнокавказьких горців. Місто тоді зазнало значних руйнувань. І роком пізніше було організовано повторний похід[417] . Але цього разу московити здобули перемогу[418] , і Московія стала центром тяжіння антитурецьких сил в Османській імперії та підконтрольних їй країнах.

А після того як у 1586 році в московське підданство було прийнято правителя православної Кахетії (Східної Грузії), монархи Московії почали додавати до свого титулу: «государ землі Іверської, грузинських царів і Кабардинської землі, черкеських і гірських князів»[419] . І хоча на той час вони ще не мали сил для підкорення Кавказу, було зроблено очевидну заявку на майбутню експансію. Коли ж упродовж XVII століття обміни посольствами із грузинськими царями стали регулярними, а ті постійно просили про захист їх від Персії та Туреччини[420] , зіткнення з цими державами на Кавказі стало питанням часу[421] .