Іван Грозний: зародження провірменської політики

Зростаюче занурення Москви у східну політику із другої половини XVI століття та регіональне суперництво, що намітилося зі Стамбулом, наперед визначили подальшу ставку російських царів на вірмен у кавказькій політиці. З початку XV ст. вірмени мали у Москві постійну колонію[540] . Російськими купцями вони сприймалися як основні посередники та партнери на мусульманському Сході[541] . Не випадково вірмени активно сприяли першим великим територіальним захопленням Московії в тюрксько-мусульманському просторі.

Згодом вірменський історик із гордістю підкреслював: «… Вірмени допомагали Івану Грозному під час взяття Казані [1552], вказували московським військам слабкі пункти в обороні міста [столиці тюрксько-мусульманського Казанського ханства]. Іван Грозний, обізнаний із доброзичливим ставленням вірмен до московитів, за свідченням казанського літописця, "виявив їм велику милість"»[542] . Те саме повторилося за чотири роки під час взяття московськими військами столиці Астраханського ханства.[543]

З анексією Казанського та Астраханського ханств у 1550-х рр. Московії дісталися тамтешні вірменські колонії[544] , що розрослися за золотоординських часів[545] (завдяки розвитку торгівлі, особливо за правління хана Узбека) і які мали широкі зв’язки на Кавказі, у Персії та Туреччині.

Із 1677–1678 рр.[546] вірменське духовенство та представники аристократії західної окраїни теперішньої Вірменії, що тоді входила до складу Персії, стали виявляти проросійську орієнтацію.

Як Петро І продовжив справу Івана Грозного: деспотія, експансія, вірменство

Коли на початку XVIII ст. відомий монарх Петро I здійснив першу масовану спробу просування на Кавказ[547] , партнерство з вірменами відновилося і почало швидко наростати[548] .

Молодий норовливий цар, який прийшов до влади у 1682 р. й увійшов в історію як Петро І, перетворив середньовічне Московське царство на відносно модернізовану, за мірками того часу, Російську імперію (1721). Унаслідок петровських реформ архаїчна напівсхідна, унаслідок татарського та візантійського впливів, Московія перетворилася на зовні «європеїзовану» наддержаву. Вона стала домінуючою силою в Центральній Євразії[549] . З нею тепер змушений був рахуватися тодішній Захід. У наступні століття ліберальна російська інтелігенція обожнювала Петра I за те, що він нібито відкрив Росії «вікно в Європу». Але насправді його реформи та запозичення у європейців зводилися до того, щоб посилити самодержавний, євразійський за духом, деспотичний лад своєї імперії й підвищити її можливості зовнішньої експансії. Масована модернізація державного механізму завдяки залученню західних фахівців, технологій і методів управління дозволила Петрові I значно розвинути здобутки Івана Грозного в побудові поліцейсько-бюрократичного апарату та розширенні територіальних захоплень[550] .

«Відкривач Європи» продовжив ініціативу першого царя Московії, але вже «по-сучасному», технологічно й ще масштабніше. Петро I приділяв таку ж увагу експансії на мусульманський Схід, як і Іван Грозний. І всіляко користувався у процесі цього напрацюваннями свого славетного попередника. Саме з петровських часів Астрахань, анексована Грозним, повною мірою набула значення військово-стратегічного плацдарму для просування на Кавказ, у Малу Азію та Туркестан. Петро I перейняв у Грозного первинні напрацювання геополітичного суперництва з Османською імперією й досяг у цьому першого, із погляду здобуття нових територій, реального результату (захоплення найважливішої турецької бази – Азова – та сусідніх земель у північній частині Чорного моря)[551] . Він же скористався і доопрацьованою за Івана Грозного великодержавною ідеологією експансії на Схід і у 1711 р., масштабуючи цю концепцію, оголосив своєю метою «тамошні християнські народи від тиранства поганського [мусульманського] визволити, православні церкви там прикрасити і Животворний Хрест піднести»[552] . А для просування російського домінування над тюркськими народами, як і за Грозного, у петровські часи «Москва підкреслювала свою спадкоємність від монгольської [золотоординської] державності»[553] .

І хоча Петро I не зміг досягти практичних довгострокових результатів у своїй завойовницькій діяльності в Туркестані[554] , на Кавказі та в Малій Азії, його правління стало сполучною ланкою між царюванням Івана Грозного та наступальною політикою Російської імперії в цих регіонах у другій половині XVIII – на початку XX ст.

Перський (Каспійський) похід Петра I. Вступ до Дербента. 1722 рік.

Вірменська спадщина Петра І

Грозний виявляв «велику милість»[555] до вірмен і спирався на них у своїй завойовницькій політиці на мусульманському Сході, а Петро I урахував і значно розвинув і цю його спадщину. Саме на основі петровських указів[556] розпочалося систематичне заселення вірменами з Персії територій анексованого Грозним Астраханського ханства. І якщо за першого царя Московії вірмени активно допомагали в завоюванні Казані, то «відкривач Європи» закріпив і масштабував за ними роль провідника російської політики «проти тиранства поганського»[557] у масштабах усього Кавказу.

Як згодом захоплювався вірменський громадський діяч Чалхуш’ян, «починаючи з найславетнішої доби геніального перетворювача Петра Великого, зміцнилося ім’я покровительки християн на Сході[558] », тобто Росії. І справді, із часів Петра I російська влада активно використовувала релігійно-християнську аргументацію для нарощування взаємодії з перськими та турецькими вірменами[559] . «Божою милістю ми, Петро Перший, імператор і самодержець російський… чесний вірменський народ заради християнства в особливій нашій милості утримуємо…»[560] , – проголошував славетний монарх.

Самі ж вірмени, наголошуючи на своїй нечисленності на Кавказі[561] , особливо в Еривані[562] , і регулярно скаржачись росіянам на мусульман[563] , надавали повторюваним проханням надіслати їм на допомогу російські війська християнського словесного оформлення[564] . Зразком такої «підлаштованості» вірменської знаті під «скрєпи» великодержавної ідеології слугує перше звернення її представників до Петра I, надіслане до Москви у 1699 році. У ньому зазначалося: «Сього ради просимо, любові ради Божої, аби не зволило величество ваше залишати довго нас… Спаситель Христос нехай дасть силу війську вашому, яке нам способляти [допомагати] буде. Молимо величество ваше ридаючи й плачучи, аби нам способив [допоміг] у найкрайнішій потребі, яку ми нині терпимо… Тисячею [багато] Бога дякуємо, яко [як] голосом святого духа величество ваше є так противне невірним [мусульман] і усердне [таке, що піклується] за християн; терпимо завжди мучення імені ради Ісуса Христа, очікуємо, аби величество ваше нам способило… через величество ваше можемо відбути [визволитися від] іга невірних, до примноження віри християнської»[565] . У завершенні свого послання ці піддані Перської імперії обіцяли «життям і багатством»[566] своїми служити московському цареві, тобто монархові іноземному. Подібні запевнення містилися і в подальших зверненнях вірменського духовенства та знаті до російського керівництва. Як правило, висловлювалася і готовність надавати всіляке сприяння у разі відрядження до регіону збройних сил імперії[567] .

У такий спосіб Петро I започаткував традицію взаємної підтримки[568] на Кавказі між російськими правителями та вірменськими лідерами, яка з незначними перервами тривала до 2020 року. За наступних монархів влада Російської імперії у своїй провірменській політиці часто посилалася на петровську спадщину[569] . До неї ж апелювали й вірменські діячі[570] , звертаючись до російської влади по всіляку допомогу, привілеї та пільги.

Петровський план етнодемографічного перекроювання Південного Кавказу

І саме Петро І виступав архітектором грандіозного проєкту зі зміни етнодемографічної мапи Південного Кавказу через масоване й системне переселення сюди вірмен із прилеглих областей Персії та Туреччини. Подальші російські монархи й радянські вожді, особливо Сталін, старанно виконували цей петровський задум, масштабуючи його та адаптуючи до мінливих реалій.

Вірменський письменник і чиновник російського міністерства закордонних справ Худобашев у ХІХ ст. писав: «Петро Великий, в указі від 2 березня 1711 р., повелів своєму Сенатові надавати Перським Вірменам своє покровительство й надавати їм усі можливі вигоди, щоб привабити їх до Росії. Іншою постановою, ухваленою 28-го січня 1717 р. … відкривався шлях до Росії Вірменам, які мешкали в Туреччині». За даними того ж автора, «багато тисяч Вірмен за днів Петра Великого залишали Персію, Польщу, Туреччину й переселялися до Росії»[571] .

У жовтні 1722 року[572] російський імператор розпорядився, щоб із наступного року всіляко сприяти заселенню Баку вірменами.

Баку. Старинна європейська гравюра. XVII–XVIII ст.

Член російського уряду Бутков у своїй монументальній історичній праці, у якій використав велику кількість офіційних документів, повідомляв, що представники вірменської аристократії Південного Кавказу у 1723 році «надіслали до Петра Великого посольство, віддаючи себе під його покровительствоі просячи підкріплення [підтримку] для винищення іновірців [мусульман][573] ». Саме тоді виникла ідея депортацій мусульманського населення із завойованих Росією земель задля заселення їх вірменами. У травні 1724 року Петро I наказав завойовані в Персії регіони заселяти вірменами, а мусульман «скільки можливо зменшувати[574] ».

Спочатку цей грандіозний задум передбачалося здійснити пріоритетно на південно-західному узбережжі Каспію (сучасний північний захід Ірану). У такий спосіб у вересні 1724 року посланцеві Петра I в Османській Туреччині було «приписано від государя, скільки можливо підмовляти Вірмен, аби йшли до Гіляну [зайнятого російськими військами] та в інші наші місця жити, і якщо вони будуть великим числом, то Перси будуть виведені в інші місця, а їм, Вірменам, віддані будуть місця, очищені від Персів[575] ». Але вже в листопаді 1724 року з’явилися імператорські укази, що поширювали цей задум й на різні завойовані території Кавказу, включно з частиною теперішнього Азербайджану[576] : «Понеже [оскільки] народ вірменський нас просив, аби ми оний у протекцію свою прийняли й у наших новоотриманих перських провінціях для поселення зручні місця відвести повеліли… поводитися з ними так, аби віднюдь від них жодних скарг статися не могло, понеже ми оний вірменський народ в особливу нашу імператорську милість і протекцію прийняли[577] ». І наступний указ: «… Це оголошено всьому вірменському народові, щоб усяким чином намагатися Вірмен та інших християн закликати для поселення в зайняті російськими військами перські провінції: Гілян, Мазандеран, Баку, Дербент та інші зручні місця, приймати їх ласкаво і надалі тримати в усякій милості та охороні; відводити їм у пристойних місцях придатні для їх поселення землі й віддавати їм у містах і селах ті двори та пожитки, які порожні [оскільки мусульманські власники тимчасово залишили свої домівки, рятуючись від воєнних дій]; також і тих із магометан [мусульман], які з’явилися в якій противності [чинили опір російським завойовникам], або на яких є яка підозра, тих виводити геть, а їхні місця займати тими християнами [прибулими вірменами]».

Представникам російського командування особливо приписувалося «закликати для поселення[578] » і «підмовляти вірмен переселитися[579] ». За межі зони російської окупації скеровувалися спеціальні емісари «з наказом схилити вірмен до переселення в Прикаспійські області[580] ». Імперській владі на місцях, зокрема в Баку та Сальянах (на сході сучасного Азербайджану), було доручено[581] надати вірменським переселенцям найкращі землі та всіляку допомогу.

Бутков пояснює ці укази тим, що «одним із найголовніших бажань» Петра І було «примножити християн у новонабутих провінціях[582] ». Сходознавець Мельгунов, який сам певний час служив на Південному Кавказі та користувався урядовими архівами[583] , наголошував, що поряд із заохоченням вірменської міграції до цього регіону Петро I прагнув «у міру можливості витісняти мусульманство[584] ». І хоча тоді втіленню цього задуму завадила смерть видатного російського монарха, його масштабні плани з перекроювання етнодемографічної карти Кавказу не були забуті. «Ця думка великого государя й далекоглядного політика, привернути вірмен, щоб привабити їх до Росії, знаходить сильну підтримку в наступні століття з боку всіх государів[585] », – зазначав вірменський громадський діяч Чалхуш’ян.

Закріплення курсу Петра I на заселення вірменами завойованих мусульманських земель

Петровську політику переселення вірмен на завойовані в мусульман території[586] продовжували імператриці Катерина I (1725–1727) і Катерина II[587] (1762–1796). «Російська держава стала захисником і другом вірмен. Російські царі багато обіцяли вірменам, надали їм пільги, роздали чини й почесні знаки з тим, щоб завоювати їхні симпатії»[588] , – писав вірменський філософ і історик ХІХ ст. Паласанян.

За Катерини II було здобуто великі перемоги над турками, зокрема 1783 року остаточно розгромлено Кримське ханство[589] – останню тюркську державу-спадкоємицю Золотої Орди[590] . У продовження петровської політики Росія закріпилася на північному узбережжі Чорного моря, завоювала або підкорила величезні території теперішньої південно-східної України, включно із Кримом, і суміжні області нинішньої південної Росії.

Прибуття Катерини II до Феодосії. 1787 р. Автор: І. К. Айвазовський

Ці землі впродовж століть були заселені або контролювалися тюрками-мусульманами. А після російського завоювання в межах політики, успадкованої від Петра I, задля примноження християнського населення розпочалося їх інтенсивне заселення зарубіжними вірменами[591] . Водночас російські агенти впливу з числа вірменського духовенства докладали зусиль, щоб «прищепити вірменам схильність до переселення в Росію[592] ». Мігранти отримали від влади «цілу низку переваг[593] ». Уже цитований вірменський громадський діяч Чалхуш’ян із задоволенням констатував: «…Катерина Велика надає вірменам-переселенцям масу пільг і переваг[594] . Отже кожен успіх російської зброї щодо Туреччини або Персії знаменується новим припливом до Росії вірменського населення, обсипаного милостями й пільгами». Модель залучення та матеріального заохочення переселенців, затверджена Катериною II у 1779 році[595] й доопрацьована нею ж у 1792 році[596] , через кілька десятиліть лягла в основу організації масової міграції вірмен на Південний Кавказ, зокрема на землі ліквідованого Ериванського ханства.

Як зазначав один із вірменських дослідників, «щодо вірмен, які перебували в російському підданстві, Катерина II дотримувалася політики задобрювання, аби схилити їхніх співвітчизників у Персії та Туреччині до переселення в Росію або принаймні прищепити їм симпатію до росіян[597] ». Представники вірменської знаті Південного Кавказу, звертаючись до цієї імператриці, писали: «Незрівнянно світліша на цьому світі над християнами володарка, ваша високосамодержавніша й безприкладна материнська милість усюди поширилася й просвітила світлом нашу вірменську націю[598] …». А російський дослідник початку минулого століття додавав: «Катерина II старанно дбає про вірмен і навіть мріє про створення незалежного вірменського царства на Сході[599] ».

Протягом XVIII століття на завойовані Росією в мусульман землі теперішньої східної та південно-східної України[600] й колишнього Астраханського ханства[601] переселялися переважно вірмени з Персії (1711–1726)[602] , Кримського ханства (1778)[603] та східноєвропейських володінь османів[604] , що стрімко скорочувалися. Але на тлі почастішання російсько-турецьких воєнних конфліктів – а у XVIII ст. їх було аж чотири – і розширення територій, завойованих Росією в Османської імперії, вірмени з її внутрішніх регіонів, навіть із самого Стамбула, у 1793 році звернулися до російської влади[605] із проханням почати селитися «на землях, до моря Чорного прилеглих». У 1797–1798 роках розроблялися уже докладніші плани щодо переселення до Грузії 60 000 вірмен[606] зі східних регіонів Туреччини.

Нарощування російської експансії на Південному Кавказі

«Після завоювання Криму Імператриця Катерина II звернула свій погляд на Закавказзя…»[607] , – зазначав уже цитований Худабашев. У 1780 році російським керівництвом було ухвалено рішення щодо тюрксько-мусульманських ханств східної частини Південного Кавказу «усмирити оних силою своєї переможної зброї[608] ». У першій половині 1780-х рр., на тлі ліквідації Кримського ханства та встановлення протекторату над Східною Грузією[609] , «коли перські справи поряд із турецькими набули для російської дипломатії особливої актуальності[610] », помітно активізувалися контакти представників вірменської знаті Південного Кавказу та їхніх одноплемінників у Росії з її офіційними особами. Відбувалося інтенсивне обговорення спільних дій[611] . Виношувалися плани[612] «сформувати вірменську, ні від кого, окрім Росії, не залежну область[613] ». Розроблялися проєкти використання вірмен як авангарду російської експансії[614] проти Персії та Туреччини. До вірмен, що мешкали в областях Південного Кавказу, підконтрольних Персії, а також у північно-східних районах Османської імперії, спрямовувалися російські агенти з приписами «про запевнення їх у найвищому покровительстві, яким вони від іга агарянського звільнитися можуть[615] ».

У вересні 1787 року російські війська, діючи зі Східної Грузії, уперше досягли територій теперішньої Вірменії[616] , але були змушені відступити[617] .

Сто років на шляху до окупації Еривані

І у цьому випадку все почалося з Петра Великого. Один із вірменських діячів розтлумачив[618] цьому монархові особливу стратегічну значущість добре укріпленої Еривані на стику двох мусульманських імперій – Персії та Османської Туреччини. Тоді ж російські агенти з числа вірмен почали збирати[619] розвідувальну інформацію про це місто та прилеглі території. У 1716 році були встановлені перші контакти емісарів «країни північної»[620] із представниками вірменського духовенства на найзахіднішій околиці теперішньої Вірменії[621] . Ті сповіщали «про прагнення всього населення Ериванської області вступити під покровительство Росії»[622] , благали про відрядження військ[623] і обіцяли їм усіляку підтримку[624] .

Під час першої спроби Росії за Петра I у 1722–1723 роках захопити кавказькі території виник перший же стратегічний задум підкорення Еривані – за воєнної підтримки російських сил, силами грузинів і вірмен із різних куточків регіону[625] . Один із представників вірменського духовенства у Грузії, звертаючись до свого одноплемінника й колеги, який був російським агентом, тоді чітко сформулював значення цього міста для інтересів вірменства: «Тобі відомо, що Еривань яко замок Перській землі, і наш намір токмо [лише] – щоб нам узяти Еривань, а як оной [це місто] в наші руки дістанеться, тоді ні турки, ні персіяни нічого нам зробити не можуть[626] ». Але через укладені невдовзі домовленості Росії з Туреччиною[627] та смерть Петра I цей задум тоді не вдався[628] .

У міру подальшого просування росіян углиб Кавказу й загострення регіонального суперництва з Францією та Британією[629] Росія дедалі пильніше придивлялася до Еривані. У 1769 році під час чергової російсько-турецької війни група вірменських діячів Росії пропонувала російській владі захопити Еривань[630] , щоб використати її як плацдарм для просування у Східну Анатолію.

У першій половині 1780-х років[631] інтерес до Еривані з боку Росії помітно зріс. Активізувалася її розвідувальна діяльність[632] у цьому місті за активної участі вірмен[633] . Звідси вірменська агентура також збирала[634] відомості у внутрішніх районах Туреччини та Персії і навіть в Індії. Крім того, вірмени, що мешкали на заході теперішньої Вірменії, зокрема в Еривані, установили прямі контакти[635] з російським керівництвом, просили[636] якнайшвидше розпочати інтервенцію, «обіцяючи, своєю чергою, надавати всебічну допомогу й сприяння російським військам»[637] . Вони також переконували правлячі кола Росії, що Еривань «узяти вельми неважко»[638] .

У 1796 році під час війни з Персією Росія здійснила другу після Петра I ґрунтовну спробу підкорити величезні території Південного Кавказу[639] . І знову, як за часів Івана Грозного, великі мусульманські центри захоплювалися росіянами за активної участі вірмен. «Їхнім сприянням Дербент взято майже без жодного кровопролиття[640] », – зазначалося в одному з офіційних документів. Командувача експедиційним корпусом генерала Зубова консультував щодо кавказьких реалій вірменський архієпископ[641] .

Головною метою було закріпитися[642] у Східній Грузії та Карабаху. Російське військово-політичне керівництво мало «намір» захопити й західні області теперішньої Вірменії[643] . Планувалося «область Ериванську» «очистити»[644] силами союзних росіянам грузинських військ. Але місцеве вірменське духовенство та представники знаті очікували прибуття безпосередньо російських військ і виявляли готовність усіляко їм сприяти[645] . У розпал воєнних дій вірменин, майор Російської армії, розробив оперативний план щодо «підкорення фортеці Еривані та належних до неї провінцій»[646] . Підкреслювалося особливе стратегічне значення міста. Автор цього плану запевняв генерала Зубова, що в разі взяття Еривані «весь Адербежан добровільно підкориться і сама Грузія в безпеці [від персів буде]»[646] . Пропонувалося захопити місто спільними силами грузинських і російських військ. Але цей план не було реалізовано – через смерть імператриці Катерини II та прихід до влади нового царя[647] , військові дії припинилися, а російські війська залишили[648] Південний Кавказ.

Похід Зубова став генеральною репетицією наступного повного підкорення цього регіону. Закріпившись у Грузії в 1801–1804 роках[649] та використовуючи[650] її як плацдарм, російська армія здійснила цілих три цілеспрямовані спроби захопити Еривань (1804[651] , 1808[652] , 1827[653] ). У всіх трьох випадках вірменські загони, що формувалися переважно у Грузії, брали активну участь у боях на боці росіян[654] . Під час останнього штурму[655] , у вересні–жовтні 1827 року, що виявився успішним, на чолі інтервентів «виїжджав на коні із хрестом у руках[656] » тодішній очільник вірменської церкви. «Під час взяття Еривані… вірмени на крилах завзяття та любові летіли до російських полків і надавали всілякі послуги…[657] », – констатував чотири роки по тому російський історик. Під час облоги міста «вірменське населення Еривані повстало і вимагало від [останнього правителя Ериванського ханства] Гасан-хана здати фортецю росіянам. Після того як Гасан-хан відмовився виконати вимогу…, вірмени через проломи в фортечних мурах вийшли назустріч росіянам і передали їм ключі від фортеці[658] ».

Взяття Еривані російськими військами. 1827 р. Автор: Ф. Рубо.